Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Наприклад, у постанові ЦК КПРС Про поліпшення роботи з охорони правопорядку і посилення боротьби з правопорушеннями від 2 серпня 1979 р. партійним комітетам було запропоновано посилити контроль за роботою правоохоронних органів, ужити заходів зі зміцнення їх підготовленими кадрами, підвищити роль партійних організацій у вихованні працівників у дусі безмежної відданості справі Комуністичної партії, бездоганного виконання ними службового обов’язку, критичної оцінки результатів своєї роботи, високої політичної пильності. Приписувалося проявляти постійну турботу про розширення й зміцнення зв’язків правоохоронних органів із громадськістю, створення навколо них атмосфери поваги та підтримки[1031].

Настанови й програмні положення партійних документів належним чином відбивались у наукових працях того часу. Зокрема, в монографії М. Й. Штефана та Р. Г. Кочар’янца Конституційні основи правосуддя в СРСР зазначалося, що здійснення правосуддя в СРСР є одним з видів державної діяльності, окремою формою управління суспільством, яка полягає у вирішенні правових питань у встановленому законом порядку. Вчені доводили, що правосуддя має сприяти піднесенню народного добробуту, всебічній охороні спокою, життя та здоров’я радянських людей, їхніх майнових й особистих інтересів через посилення боротьби з правопорушеннями, захищати права і свободи радянських громадян. Суди при цьому покликані спрямовувати свою діяльність на виконання завдань партії з комуністичного виховання нової людини й активніше впливати на вирішення величних народногосподарських завдань[1032].

На виконання цих функцій і завдань судді мали відповідно до норм законодавства направляти окремі ухвали до організацій, посадовим особам та колективам трудящих із метою усунення виявлених причин і умов, які сприяють учиненню правопорушень; обов’язково проводити виїзні засідання суду; звітувати про свою діяльність тощо. Також розпорядження органів юстиції та партійних органів доволі часто зобов’язували суддів виконувати завдання, що вже виходили за межі їхніх повноважень і посадових обов’язків та не передбачалися нормами законодавства, а саме: обов’язково читати лекції для населення пропагандистського, виховного й роз’яснювального характеру; брати участь у олімпіадах із правових знань та інших навчальних, виховних і пропагандистських заходах; виступати в засобах масової інформації; інформувати партійні органи та населення про ефективність роботи суду та про стан боротьби зі злочинністю; брати участь у публічних заходах, запланованих партійними органами з метою попередження та боротьби зі злочинністю (конференціях, семінарах, партійних і комсомольських активах) тощо. Деякі судді-«передовики» встигали за рік прочитати близько тисячі лекцій і взяти участь у кількох десятках пропагандистських заходів, що здебільшого помітно знижувало ефективність їхньої основної праці.

Зміни в законодавстві СРСР та УРСР, активні заходи ідеологічного та пропагандистського характеру не змогли врятувати судову систему від кризових проявів доби «застою», що, як прийнято вважати, тривала до середини 80-х років. Особливо неприйнятним було застосування «телефонного права» (незаконних вказівок з боку представників партійно-державної верхівки), що порушувало принципи рівності громадян перед судом і невідворотності покарання правопорушників. Нерідко порушники радянських законів із числа «цінних номенклатурних кадрів» уникали юридичної відповідальності та розголошення їхньої злочинної діяльності, одержуючи натомість партійні стягнення з переведенням на «низову роботу», а то й залишалися зовсім непокараними.

Останній період реформування радянського правосуддя охоплював декілька років. Він почався від квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС, що ознаменував старт «перебудови», рішень XIX Всесоюзної конференції КПРС (28 червня — 1 липня 1988 р.) і завершився прийняттям Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.).

Проблеми реформування радянського правосуддя в період перебудови були концептуально сформульовані в монографії голови Верховного Суду СРСР В. І. Теребілова «Законність і правосуддя в СРСР». Зокрема, автор зазначав, що одним з найголовніших завдань органів правосуддя є знаходження свого місця в загальній роботі з перебудови суспільства, визначення головних напрямів і нових підходів у своїй діяльності, надання максимальної допомоги партії та державі в подальшій демократизації життя суспільства. В цій роботі важливо сміливо йти на зміни, які назріли, не боятися рішучих перетворень[1033].

У своїй доповіді 28 червня 1988 р. на XIX Всесоюзній конференції КПРС М. С. Горбачов наголосив на необхідності проведення великої судової реформи[1034]. Попри справедливість і важливість викладених у доповіді положень все ж слід зазначити, що пропоновані новели, на відміну від пропозицій науковців та суддів-практиків, не містили конкретних пропозицій щодо «рішучих перетворень», тобто розроблення дієвих правових механізмів, які б утілили їх у життя. Не містила таких пропозицій і резолюція цієї конференції від 1 липня 1988 р. «Про хід реалізації рішень XXVII з’їзду КПРС і завдання з поглиблення перебудови»[1035].

Натомість Законом СРСР від 1 грудня 1988 р. були внесені важливі конструктивні зміни у статті 152, 153, 155 Конституції СРСР[1036], які ознаменували початок процесу справжньої демократизації судової системи в СРСР. На конституційному рівні було закріплено, що судді та народні засідателі є незалежними й підкоряються лише закону. Суддям і народним засідателям гарантуєтьсяся дотримання їхніх прав та забезпечення умов для безперешкодного й ефективного виконання їхніх обов’язків. Будь-яке втручання в діяльність суддів і народних засідателів зі здійснення правосуддя є неприпустимим і має наслідком відповідальність за законом. Недоторканність суддів і народних засідателів, а також інші гарантії їхньої незалежності встановлюються Законом про статус суддів в СРСР та іншими законодавчими актами Союзу РСР і союзних республік.

4 серпня 1989 р. у новому Законі СРСР Про статус суддів в СРСР[1037] уперше було закріплено обов’язковість юридичної освіти для всіх суддів (ст. 8). Декларувалися незалежність і недоторканність народних суддів і народних засідателів (ст. 3).