Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Кивнули. Я повів розводити. Жінкам місця безпечніші, а чоловікам які були. — Буду обходити цілу ніч, щоб не спали.

Три обходи я зробив, коли почувся стукіт копит.

— Смолоскипи! — крикнув Борис, який на горищі сидів. Я до нього поліз. Смолоскипів було багато, сотні зо дві. Кочовики наближалися, верещали, у повітря стріляли.

— Лякають нас! — крикнув я, щоб заспокоїти своїх. — Під кулі лізти бояться, сподіваються, що зламаємося і тікати почнемо.

Арнавіти наблизилися на відстань ста кроків і зупинилися. Волати припинили.

— Здавайтеся, братушки, здавайтеся! — закричав хтось із їхнього боку.

— Ти хто такий? — спитав я.

— Російський підданий Ігнатов!

— І що ти тут робиш?

— У полоні страждаю! Їхав у справах, у полон узяли. Викуп за мене вимагають, а ніхто викупу не платить! Здавайтеся, хлопці! Інакше вб’ють вас! Дуже розлючені арнавіти, дуже!

— Хоч так, хоч сяк уб’ють, — відповів я.

— Ні, вони обіцяють лише того вбити, хто за візника сидів! Він їм потрібен, а інших відпустять!

— Бреши більше! — втрутився Борис. — Хочеш, щоб ми дикунам цим повірили?

— Віддайте візника і багаж, а самі їдьте! Відпустять вас! — крикнув чоловік. — Не гнівіть цих арнавітів, братці, ох не гнівіть! Страшні ж люди! Таке роблять, що й не уявити! Віддайте його, і відпустять вас. Віддайте!

Я вистрелив. Довго на голос цілився з браунінга. Аби манліхер, узагалі б добре, та сподівався і так якось влучити. Закричав Ігнатов, потім залаявся. Живий, злякався тільки.

— До ста рахуватимуть! Якщо видасте ватажка — житимете. А якщо ні, візьмуть арнавіти цей будинок і вас знищать! Усіх! До ноги виріжуть! — Ігнатов тепер кричав кілька слів, перебігав, знову кричав, щоб ми не поцілили.

— Чуєш, Іване Карповичу, а може, здати тебе цим варварам? Га? — спитав Паліцин і сам зареготав. — Та не бійся, не здамо. Я не дурень, щоб зарізякам таким довіряти. Хочуть, щоб ми самі між собою перегризлися, а вони взяли нас тепленькими! Так само вороги Отєчєство наше послабили, коли государя від Росії відторгли! Але не дамо ми себе обдурити, не дамо!

Арнавіти заверещали хором раз, потім удруге.

— Почали рахувати! Думайте, думайте, думайте! — волав Ігнатов, щоб видали мене. Розповідав, що арнавіти полоненим вуха відрізають, та інші жахи, а нападники рахували. Дорахували, заверещали й кинулися в атаку.

— Чекати! — наказав я. Нападники не чекали, скакали, стріляли, наблизилися майже впритул. — Вогонь!

Спочатку стріляти було легко, бо зі смолоскипами наче в тирі — бери та вибивай, але потім смолокипи полетіли на нас — мабуть, хотіли будинок чи сарай підпалити, а самі потім із темряви стріляти. Густо стріляли, але стіни берегли нас. Я з хати вибіг, до сараю кинувся. На горищі сиділи Григоріу та Волков, Вялькевич неподалік. Стріляли правильно, по одній кулі клали, прицільно. Я браунінг перезарядив, допоміг трошки.

— Тримайтеся! — Побіг до хати. Дорогою побачив якісь тіні, вистрелив. І по мені стріляли. А потім набої закінчилися, з темряви стрибнули на мене, з ніг збили, покотилися ми. Нападник на мені всівся і давай душити, а я його ножем, який у Григоріу забрав, — та в шию. Захрипів, завалився, я його гвинтівку взяв, зарядив обойму і прицільно по тих, хто через огорожу ліз, стрельнув. Почув, що ворота ламати почали. — Борю, ворота!

Борис зметикував, підпалив шашку, почекав і кинув. Після вибуху лунали крики, іржали коні.

— Ще давай! — наказав я. Боря кинув удруге, і другий вибух арнавітів зламав, почали вони відступати. — Прикрийте мене!

Я з воріт вибіг, зібрав десяток гвинтівок убитих нападників. І набої зібрав. Затягнув усе добро у двір, зачинив ворота. Потім розніс гвинтівки. Вже щось.

— Вони знову підуть у наступ? — спитала Фатіма.

— Не знаю. Треба бути готовими.

— Але ж усе буде добре? Не може ж найкращий сищик імперії загинути?

— Не може, — підтвердив я, хоча розумів, що цілком навіть може. — Я ж герой книжки. Ця книжка про подорож, про повернення до доньки. Що це за книжка така, яка на половині урветься, і герой не побачить доньку? Дурниці якісь.

— Я теж так подумала!

— Всім уважно дивитися! Не підпускати!

— Вони щось готують! — крикнув Борис.

— Що?

— Не знаю! Молотками, здається, стукають!

Я піднявся на горище. Точно, гупали молотками.

— І що це може бути? — спитав Борис.

— Не знаю. Динаміт іще є?

— Ще дві шашки. Аби знав, треба було кулемет купити. Мені пропонували.

— Так, кулемет зараз би був як знахідка, — кивнув я.

— Припинили. — Справді, молотки більше не стукали. — І що далі?