Читати книгу - "Під куполом"

Барбі не вірилось, що послужливість Рендолфа зайде аж так далеко і він передасть свою зброю Енді, щоб той застрелив його просто тут, у камері, як якогось пацюка в риштаку, але цілковитої певності він не мав; окрім боягузливої улесливості, за всім цим могла ховатися й інша причина, що спонукала Рендолфа привести сюди Сендерса, і привести його одного.

Барбі спромігся підвестися на рівні:

— Містере Сендерсе, — трохи перцевого газу потрапило йому до рота. Язик і горло розпухли, голос непереконливо гундосив. — Я не вбивав вашої дочки, сер. Я нікого не вбивав. Якщо ви поміркуєте, самі зрозумієте, що вашому приятелю Ренні просто потрібен офірний цап, а моя кандидатура годиться найкра…

Але Енді перебував не в тому стані, щоб хоч щось усвідомлювати. Він учепився в Рендолфову кобуру, намагаючись витягти пістолет. Рендолф сполохано намагався йому завадити.

У цю мить на сходах з'явилася черевата фігура, попри свої габарити, Великий Джим спускався граційною ходою.

— Енді! — гаркнув Великий Джим. — Енді, друже мій! Ходи-но сюди!

Він розвів руки. Енді перестав боротися за пістолет і кинувся мерщій до нього, немов заплакане дитя татусеві в обійми. І Великий Джим його приголубив.

— Я хочу пістолет, — рюмсав Енді, задерши своє зарьоване, все у шмарклях лице до обличчя Великого Джима. — Дай мені пістолета, Джиме! Зараз! Прямо зараз! Я хочу його застрелити за те, що він зробив! Це моє право як батька! Він замордував мою дівчинку, мою дитиночку!

— Може, й не тільки її, — сказав Великий Джим. — Може, не тільки Ейнджі, Лестера і нещасну Бренду.

Словесний потік припинився. Енді втупився в брилу обличчя Великого Джима. Ошелешений. Причарований.

— Можливо, також і твою дружину. І Дюка. І Майру Еванс. І всіх інших.

— Та…

— Хтось же винний у тому, що з'явився Купол, друже… чи я не правий?

— Ав… — на більше Енді не спромігся, проте Великий Джим великодушно кивнув.

— І, як мені здається, люди, котрі це утворили, мусили мати принаймні одного когось усередині. Того, хто помішуватиме заварену ними кашу. А хто кращий у помішуванні каші за ресторанного кухаря? — Він поклав руку на плече Енді й повів його до Рендолфа. На почервоніле, розпухле обличчя Барбі Великий Джим поглянув, немов на якийсь різновид комахи. — Ми знайдемо докази. Не маю жодних сумнівів. Він уже продемонстрував, що розуму має недостатньо, щоб прикривати власні сліди.

Барбі прикипів увагою до Рендолфа.

— Це маніпуляція, — промовив він своїм гугнявим, трубним голосом. — Це могло розпочатися тому, що Ренні хотів прикрити собі сраку. Але зараз вже йдеться про неприкрите захоплення ним повної влади. Поки що ви потрібні, шефе, але ви такий же кандидат на розхідний матеріал.

— Замовкни, — гримнув Великий Джим.

Ренні пестив волосся Енді. Барбі згадав свою матір, як вона гладила їхню кокер-спанієльку Міссі, коли Міссі постарішала, подурнішала і страждала на нетримання.

— Він сповна заплатить, Енді. Даю тобі моє слово. Але спершу ми дізнаємося про всі деталі: що, коли, чому і хто ще є його співучасником. Бо він у цьому не сам, хоч ти всією своєю спадщиною закладайся. Він має спільників. Він за все заплатить, але спершу ми вичавимо з нього всю інформацію. Досуха.

— Яку ціну? — спитав Енді. Тепер він дивився вгору, в лице Великого Джима ледь не в екстазі. — Яку ціну він заплатить?

— Ну, якщо він знає, як підняти Купол — а я не відкидаю такої можливості, — гадаю, ми можемо задовольнитися тим, що його відправлять у Шошенк. На довічне без права на дострокове звільнення.

— Не зовсім це добре, — прошепотів Енді. Ренні не переставав гладити Енді по голові. — А якщо Купол нікуди не подінеться?

Він усміхнувся.

— У такому разі, ми судитимемо його самі. І коли з'ясуємо, що він винний, ми його стратимо. Тобі так більше подобається?

— Більше, — прошепотів Енді.

— І мені, друже… — Він гладить, гладить. — І мені.

18

Вони вийшли з гаю разом, пліч-о-пліч, і зупинилися, дивлячись на сад.

— Он там щось є! — гукнув Бенні. — Я бачу! — голос у нього був схвильований, але Джо почув його якось дивно, ніби звіддаля.

— І я, — сказала Норрі. — Воно схоже на… на… «Радіомаяк» хотіла вона сказати, але так і не промовила цього слова. Спромоглася тільки на ррр-ррр-ррр, як ото ґерґочуть малюки, граючись у пісочниці машинками. А потім вона звалилася зі свого велосипеда й витягнулася на дорозі, смикаючи руками й ногами.

— Норрі? — подивився Джо на неї зверху, радше здивовано, аніж стривожено, а потім звів очі на Бенні. Їхні погляди зустрілися лише на мить, і Бенні також беркицьнувся, потягнувши велосипед прямо поверх себе. Він почав дриґати ногами, немов відбиваючись від свого «Рейнджера». Лічильник Ґайґера відлетів, гепнувшись у рівчак шкалою донизу.

Джо риссю побіг і торкнувся його рукою, котра в нього потягнулася, немов гумова, як йому здалося. Перекинув лічильник шкалою догори. Стрілка підскочила до +200, лише трішки не дістаючи небезпечної зони. Він устиг це побачити, а далі й сам провалився до чорної ями, повної помаранчевих пломенів. Джо подумалося, що це спалахи велетенського поховального вогнища, складеного з гелловінських гарбузів-світильників. Звідкілясь гукали голоси: загублені й нажахані. Потім його проковтнула темрява.

19

Коли Джулія, пішовши з супермаркету, повернулася до редакції «Демократа», там сидів, набираючи щось на ноутбуку, Тоні Гай, колишній спортивний репортер, котрий тепер уособлював відділ новин. Вона вручила йому камеру і сказала:

— Перервись і надрукуй оце.

Сама вона сіла до комп'ютера писати статтю. Її початок вона тримала в голові всю дорогу, поки йшла сюди по Мейн-стрит: «Ерні Келверт, колишній директор «Фуд-Сіті», закликав людей заходити з тилу. Сказав, що він відчинив задні двері. Але вже було пізно. Стихійний заколот розпочався». Це був гарний вступ. Проблема полягала в тому, що вона не могла його написати. Вона повсякчас вдаряла не по тих клавішах.

— Піди нагору й полеж, — сказав Тоні.

— Ні, я мушу написати…

— У такому стані ти нічого не зможеш написати. Ти тремтиш, як осінній листок. Це шок. Полеж хоча б годинку. Я надрукую кадри й перешлю на робочий стіл твого комп'ютера. Наберу також записи з твого блокнота. Іди нагору.

Їй не подобалося те, що він говорив, але вона змушена була визнати слушність його поради. От тільки виявилося, що їй знадобилося більше години. Вона ні разу толком не поспала від минулої п'ятниці, котра була, як здавалося, сто років тому, тож їй вистачило лише торкнутися головою подушки, і вона провалилася в глибокий сон.

Прокинувшись, Джулія запанікувала, побачивши, які довгі вже тіні. День схилявся до надвечір'я. А Горес!