Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Перегляд справи, що частково відбувався в Ленсінгу, де суддя Тійл вислухав Сміта й Гікока, тривав шість днів, аж поки не лишилося жодного нез’ясованого питання. Вісім присяжних офіційно посвідчили, що ніколи не були знайомі ні з ким із жертв злочину. Четверо підтвердили, що трохи знали містера Клаттера, але всі вони, включаючи й Н. Л. Даннена, механіка аеропорту, який дав суперечливу відповідь під час опиту кандидатів, заявили, що ввійшли до складу присяжнинх з неупередженою думкою.

Шульц прискіпався до Даннена:

— А скажіть, шановний, чи не заперечували б ви, коли б вас самого судив присяжний, настроєний так, як були тоді ви?

— Ні, не заперечував би,— відказав той.

Тоді Шульц запитав:

— Чи пригадуєте ви свою відповідь, коли спитали про ваше ставлення до смертної кари?

Даннен кивнув головою і сказав!

— Я відповів, що за звичайних обставин, мабуть, заперечував би проти неї. Але, беручи до удати серйозність злочину, схильний проголосувати за.

Сутичка з суддею Тейтом була куди важчою, і Шульц дуже скоро зрозумів, що зчепився з тигром. Відповідаючи на запитання щодо його нібито близької дружби з містером Клаттером, суддя сказав:

— Колись він був позивачем у цьому суді, і я вів ту справу. Йшлося про збитки, заподіяні літаком, що впав у його садибі, і він вимагав відшкодування за... так, здається, за якісь там дерева. Більше я не мав нагоди з ним спілкуватися. Ніколи й ніякої. Та й взагалі бачив його раз чи два на рік...

Спантеличений Шульц поквапився перевести розмову на інше.

— А чи не можете ви сказати,— спитав він,— яке було ставлення тутешніх людей до обвинувачених, коли їх привезли сюди після арешту?

— Гадаю, що можу,— з убивчою впевненістю відповів суддя.— На мій погляд, ставлення до них було таке, як і до будь-яких кримінальних злочинців. Усі вважали, що їх треба судити відповідно до закону і, якщо вони винні, належно покарати. Одне слово, повестися з ними так само справедливо, як і з будь-ким іншим. І хоч їх звинувачували в тяжкому злочині, ніякого упередження проти них не було.

— Ви хочете сказати,— спробував поставити пастку Шульц,— що суд не бачив підстав переносити слухання справи в іншу округу з власного почину?

— Містере Шульц,— відказав суддя так, що це прізвище прозвучало як суцільне довге сичання,— суд не може переносити слухання справи з власного почину. Це суперечить законам штату Канзас. Я не мав права зробити це без офіційного клопотання.

Але чому ж такого клопотання не порушив захист? І Шульц узявся до самих захисників, бо, на думку цього молодого вічітського адвоката, головною метою розслідування було поставити під сумнів їхню сумлінність і довести, що вони не надали своїм підзахисним анінайменшої допомоги. Флемінг і Сміт гідно протистояли його нападові, особливо перший, що, красуючись своєю червоною краваткою і незворушною усмішкою, з великодушним терпінням вислуховував усі Шульцові закиди. Пояснюючи, чому він не клопотався про перенесення процесу до іншої округи, Флемінг сказав:

— Виходячи з того, що велебний отець Коуен, священик тутешньої методистської церкви і дуже поважна й впливова в місті персона, а також інші священики висловилися проти смертної кари, я вважав, що це принаймні хоч якась запорука і що тут люди більш схильні прислухатися до голосу церкви у визначенні покари, аніж деінде в штаті. До того ж брат покійної місіс Клаттер у своїй заяві, яка була опублікована в місцевій пресі, сказав: він не хотів би, щоб звинувачених присудили до страти.

Шульц мав ще безліч закидів, але всі вони зводилися до того, що під тиском місцевої громади Флемінг і Сміт свідомо знехтували свої обов’язки. Обидва вони, як твердив Шульц, зрадили своїх підзахисних — тим, що не приділили їм достатньої уваги перед судом («Я докладав до цієї справи всіх можливих зусиль,— відказав Флемінг,— віддавав їй більше часу, ніж будь-якій іншій»); тим, що відмовились від попереднього судового слідства («Даруйте, сер,— сказав на це Сміт,— але ж ні містер Флемінг, ні я на той час ще не були призначені захисниками»); тим, що в розмовах з журналістами дозволяли собі несприятливі для обвинувачених висловлювання (Шульц до Сміта: «Чи відомо вам, що репортер топікської „Дейлі кепітал“ Рон Келл писав, ніби другого дня після початку суду ви заявили, що містер Гікок безперечно винен і що ваша єдина мета — добитися замість смертної кари довічного ув’язнення?» Сміт до Шульца: «Ні, сер. Якщо мені приписують такі слова, то це неправда»)...

У звіті, поданому до Канзаського верховного суду, суддя Тійл написав, що суд над скаржниками цілковито відповідав конституційним вимогам. На підставі цього висновку верховний суд штату відмовив у скасуванні вироку й призначив нову дату його виконання — 25 жовтня 1962 року. Що ж до Ловелла Лі Ендрюза, чия справа вже двічі доходила аж до верховного суду Сполучених Штатів, то його мали стратити через місяць після того.

Убивці Клаттерів домоглися від федерального судді нової відстрочки. Ендрюз пішов на шибеницю у призначений день.

— Ніч була холодна,— розповідав Гікок одному журналістові, з яким листувався і якому час від часу дозволяли відвідувати його.— Холодна й дощова. Лило мов з відра, і на бейсбольному полі грязюки було по коліно. Коли Енді повели до складу, то мусили обходити кругом, по доріжці. Ми всі стояли біля вікон, дивилися — Перрі, я, Ронні Йорк, Джіммі Летем. Це все діялось одразу ж після півночі, і в складі світилося, як на свято. Ворота були широко розчинені, і ми бачили свідків, варту, лікаря, начальника тюрми — геть усе, крім самої шибениці. Звідси її не видно, але ми бачили її тінь на стіні — таку, наче від боксерського рингу.

Енді вели чотири конвоїри і священик. Перед самим складом вони на мить спинились. Енді дивився на шибеницю — відчувалося, що він дивиться туди. Руки в нього були спутані попереду. І раптом священик підійшов і зняв з нього окуляри. Аж глянути було жаль: Енді — й без окулярів. Тоді його завели всередину, і я подумав собі: як же він без окулярів зійде тими східцями? Кругом було тихо-тихо, тільки ген далеко собака гавкав. Десь у