Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Потім знову стало дуже тихо. Тільки той собака все гавкав. Наш Енді довго гойдався, ніяк не хотів помирати. Певне, мали вони потім мороку прибирати після нього. Лікар раз по раз виходив надвір і стояв зі своєю трубкою в руці. Я б не сказав, що йому подобалась та робота. Він так сапав, наче йому дух забивало, і все втирав очі. Джіммі сказав: «Ото ще баба слинява!» Мабуть, він того й виходив, що не хотів, аби інші бачили, як він плаче. А тоді знову йшов і слухав, чи не спинилося в Енді серце. Здавалося, кінця цьому не буде. Подумати тільки, ще цілих дев’ятнадцять хвилин серце билося!..

Гікок закурив сигарету і, криво посміхнувшись, промовив:

— Енді був дивак. Я колись сказав йому, що для нього життя людини нічого не важить, навіть і його власне. Вже коли йому було йти на шибеницю, він сів собі й упорав двоє смажених курчат. А перед тим цілий день смалив сигари, пив кока-колу й писав вірші. Коли по нього прийшли і ми попрощалися, я сказав йому: «Скоро побачимось, Енді. Я певен, що ми потрапимо в те саме місце. То ти рознюхай там нанизу, чи не знайдеться десь для нас затишного куточка».

Він засміявся і відповів, що не вірить ні в рай, ні в пекло, а там за гробом, мовляв, тільки прах і тлін. Потім сказав, що до нього приїхали дядько й тітка і вже приготували труну, щоб забрати його труп і поховати десь у Північному Міссурі. На тому самому кладовищі, де лежать ті троє, яких він цокнув. Отож дядько з тіткою надумали покласти й Енді поруч них. А він, мовляв, мало не заіржав, коли вони про це заговорили, ледве стримався.

Тоді я сказав йому: «Ну, це тобі пощастило — хоч могилу матимеш. А нас із Перрі, мабуть, віддадуть в анатомку, під ніж».

Отак ми з ним і жартували, аж доки його забрали до складу...

Енді мені подобався, це факт. Він був трохи пришелепуватий, але не справжній псих, а просто, знаєте, химерний. Увесь час, було, базікав, як вибереться звідси й стане найманим убивцею. Любив уявляти собі, ніби він розгулює по Чікаго або Лос-Анджелесу з автоматом у футлярі для скрипки й залишає по собі труїш. Казав, правитиме по тисячі доларів за душу.

Гікок засміявся — як видно, з тих нісенітних нахвалянь приятеля — і похитав головою.

— Але, як на свій вік, він був страшенно тямовитий хлопець, я ще такого зроду не бачив. Ну просто ходяча бібліотека. Коли вже він прочитував якусь книжку, то вона в нього так і засідала в голові. А от життя він, звісно, й близько не нюхав. Я хоч проти нього неук, та коли йдеться про життя, тут мене вчити не треба. Бо я таки бував у бувальцях і дещо бачив. Такі речі бачив, що від них і собака виблював би. А Енді знав тільки те, що повичитував з книжок, і ні біса більше. Він був невинний, як мала дитина. Навіть із жінкою ні разу не переспав. Сам казав про це. Мабуть, оце мені найдужче в ньому подобалося — що він завжди казав усе, як воно в. Ми тут мастаки брехати. А я чи не найбільший. Та й треба ж таки щось ляпати язиком. Чимось похвалитися. Бо інакше ти ніхто й ніщо, хробак у своїй норі сім на десять футів. Але Енді ніколи цього патякання не визнавав. Казав, що не розуміє, навіщо вигадувати всякі небилиці.

А от крихітка Перрі, той анітрохи не жалів, що Енді повісили. Бо Енді мав те, чому він найдужче заздрить,— освіту. І Перрі не міг йому цього пробачити. Ви, мабуть, помітили, як він полюбляє всякі надто розумні слова, хоча й сам їх до ладу не тямить. Ну чисто мов якийсь негритос із коледжу. А як у нього всі тельбухи переверталися, коли Енді ловив його на слові й починав йому вичитувати! Енді, звісно, робив це для його ж таки добра, хотів дати йому хоч трохи тої освіти. Але вся притичина в тому, що з Перрі ніхто не зживеться. У нього ж нема тут жодного товариша. Біс його зна, за кого він себе має. З усіх насміхається, всі в нього недолюдки й дегенерати, всі несповна розуму. Де вже нам до крихітки Перрі! Він же не такий, як усі, свята душа. Одначе є хлопці, які хоч сьогодні пішли б у «закуток», аби тільки на хвилинку зостатися з ним наодинці в душовій. Ви б послухали, як він хизується перед Йорком і Летемом! То Ронні каже, що залюбки придушив би його отою скотарською пугою. І я не осуджую Ронні. Зрештою, всі ми тут однією мотузкою зв’язані, і вони собі хлопці як хлопці...

Гікок звернув свої перекошені очі на вікно кімнати побачень. Його брезкле, бліде, як у мерця, обличчя відсвічувало в неясному промінні зимового сонця, що проходило крізь загратовані шиби.

— Слово честі, мені вже остобісіло сидіти в сусідстві з Перрі. Завжди він усім незадоволений. Нещирий, заздрісний на кожну дрібницю. На кожен лист, що я одержую, на кожного, хто мене навідує. Адже до нього ніхто ніколи не приходить, крім вас.— Він кивнув на журналіста, що був однаково добре знайомий і з ним, і зі Смітом.— Та ще адвоката. Пам’ятаєте, коли він був у лікарні з отою своєю дурною голодовкою, його батько прислав листівку? Ну, то начальник тюрми відписав старому, що він може приїхати коли хоче. Але той і носа не показав. Не знаю... Часом мені стає жаль Перрі. Такий він самотній на цьому світі,— мабуть, як ніхто. Але ж, хай йому чорт, він сам у цьому винен.

Гікок витяг з пачки «Пел-Мел» ще одну сигарету, наморщив ніс і сказав:

— Я пробував покинути курити. Але потім розважив, що в моєму становищі це ні до чого. А може, ще й пощастить захворіти на рак, і пошити в дурні весь штат Канзас. Один час я курив тут сигари. Ті, що лишилися після Енді. Другого ранку, як його повісили, я прокинувся і, як завжди, гукнув: «Гей, Енді!» І аж тоді згадав, що він уже в дорозі до Міссурі, з дядьком і тіткою. Я виглянув у коридор. В