Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Протягом подальших десяти днів до тих двох насічок додались інші: спершу в Таллахомі, штат Теннесі, де приятелі заволоділи червоним «доджем» з відкидним верхом, застреливши його власника, роз’їзного торговельного агента; потім — в Іллінойсі, на околиці Сент-Луїса, де вони вбили ще двох чоловік. У Канзасі їхньою жертвою — уже шостою — став один літній подорожній, на ім’я Отто Зіглер, міцний чоловік шістдесяти двох років, що вже мав онуків, добрий і ввічливий, з тих, що ніколи не поминуть водія в біді, не запропонувавши своєї допомоги. Їдучи того погожого червневого ранку однією з канзаських автострад, містер Зіглер побачив на узбіччі червону машину в піднятим капотом і двох приємних з вигляду юнаків, що копирсалися в моторі. Звідки було знати добросердому містерові Зіглеру, що машина цілком справна і що це просто хитрий гачок на якогось благодійника, щоб пограбувати його і вбити?

— Чи не треба допомогти? — спитав він, і то були останні його слова. Стоячи за двадцять футів від старого, Йорк прострелив йому череп, а тоді обернувся до Летема й сказав:

— Влучний постріл, еге ж?

Та чи не найбільший жаль збуджувала їхня остання жертва. То була зовсім юна, вісімнадцятирічна дівчина, покоївка в одному з колорадських мотелів, де двоє горлорізів спинились переночувати. Вони умовили її перебути ніч з ними, а вранці сказали, що їдуть до Каліфорнії, то чи не хоче й вона туди податися.

— Ну ж бо,— підохочував її Летем,— їдьмо всі разом, а там, гляди, й кінозірками станемо.

Але дівчина зі своєю нашвидкуруч спакованою фібровою валізою стала закривавленим трупом, покинутим у придорожньому виярку недалеко від Крейга, в штаті Колорадо. Що ж до її вбивць, то за кілька годин після того їм таки випала нагода виступити перед кінокамерою.

Кілька подорожніх бачили двох молодиків і червону машину поблизу того місця, де знайдено тіло Отто Зіглера. Діставши їхні свідчення, поліція розіслала прикмети підозрюваних по всіх середньозахідних і західних штатах. На дорогах виставили пости, вертольоти вели спостереження з повітря. Один із таких постів у штаті Юта й затримав Йорка з Летемом. Трохи згодом поліція Солт-Лейк-Сіті дозволила місцевій телевізійній компанії зняти на плівку інтерв’ю з ними. Коли дивитися зняті кадри без звуку, можна подумати, що ті двоє веселих дужих хлопців обговорюють хокейний чи бейсбольний матч абощо — тільки не вбивство і не роль, яку вони, за власним хвалькуватим зізнанням, відіграли в смерті сімох людей.

— Чому? — запитує репортер.— Чому ви таке вчинили?

І Йорк, самовдоволено усміхаючись, відказує:

— Ми ненавидимо весь світ.

В усіх п’яти штатах, що сперечалися за право судити Йорка й Летема, закон визнає смертну кару: у Флоріді, Теннесі та Іллінойсі це страта на електричному стільці, в Канзасі — повішення, в Колорадо — отруєння газом. Та, маючи найвагоміші докази, перемогу в цій суперечці здобув Канзас.

Мешканці «ряду смертників» уперше побачили своїх нових сусідів 2 листопада 1961 року. Конвоїр, ведучи прибульців до камер, відрекомендував їм старожилів:

— Містере Йорк, містере Летем, прошу познайомитись. Це містер Сміт... Містер Гікок... А це містер Ловелл Лі Ендрюз — «наймиліший хлопець Уолкотта».

Коли урочиста процесія поминула їх, Гікок почув Ендрюзове хихотіння й спитав:

— Що той сучий син такого смішного сказав?

— Та нічого,— озвався Ендрюз.— Але я оце подумав: коли скласти докупи моїх трьох, ваших четверо та їхніх сім, це виходить чотирнадцять на нас п’ятьох. Чотирнадцять поділити на п’ять, буде в середньому...

— Чотирнадцять на чотири,— сердито поправив його Гікок.— Тут четверо вбивць і один несправедливо засуджений. Я ніякий не вбивця. Зроду й волосини ні на кому не зачепив.

Гікок і далі писав листи, оскаржуючи свій присуд, і один з цих листів нарешті дав бажані наслідки. Прочитавши його, голова консультаційної комісії при Асоціації адвокатів Канзасу, Еверетт Стірмен, був занепокоєний твердженням скаржника, ніби суд повівся з ним та його товаришем несправедливо. За словами Гікока, зважаючи на «ворожу атмосферу» в Гарден-Сіті, нічого було й сподіватися від присяжних безсторонності, а отже, суд мали б перенести в інше місце. Що ж до відібраних присяжних, то принаймні двоє з них під час попереднього опиту не приховували, що вважають підсудних винними («Коли питали думку щодо смертної кари, один сказав, що взагалі він проти неї, але в цій справі — ні»); та, на жаль, опит присяжних не протоколювався, бо закон штату Канзас цього не передбачає без спеціальної вимоги. До того ж багато присяжних були «добре знайомі з небіжчиками. Так само й суддя Тейт. Він був близьким другом сім’ї Клаттерів».

Та найбільше грязюки Гікок лив на захисників, Артура Флемінга й Гаррісона Сміта, чиї «неспроможність і несумлінність» були нібито головною причиною нинішнього становища скаржника, бо вони не підготували й не провели належного захисту; причому в листі давалося зрозуміти, що їхня пасивність була зумисна, спричинена попередньою змовою з обвинувачами.

Закиди видавалися досить серйозними і ставили під сумнів чесність двох поважних адвокатів і шанованого в окрузі судді. Та навіть якби вони підтвердилися тільки частково, то й тоді виходило, що суд знехтував конституційні права обвинувачених. І, на вимогу містера Стірмена, Асоціація адвокатів Канзасу вдалася до заходу, безпрецедентного в юридичній практиці цього штату: доручила молодому адвокатові з Вічіти Расселові Шульцу розслідувати скаргу Гікока і, якщо вона підтвердиться, порушити клопотання про перегляд справи перед Канзаським верховним судом, який нещодавно схвалив присуд, винесений Гікокові й Смітові.

Як виявилося згодом, Шульц провів розслідування досить однобічно, майже цілком обмежившись розмовою із Смітом і Гікоком, а після того виступив з такою войовничою заявою для преси:

— Питання стоїть так: чи мають право на передбачений законом захист бідні підсудні, навіть коли вина їхня безперечна? Я не думаю, що штат Канзас зазнає великої втрати, пославши на шибеницю цих двох засуджених. Зате втрати законної судової процедури він ніколи не поправить.

Шульц подав клопотання про перегляд справи, і Канзаський верховний суд відрядив одного із своїх почесних членів, суддю у відставці Уолтера Дж. Тійла, провести ретельну перевірку. І от, майже через два роки після процесу, в судовому залі Гарден-Сіті знову зібралися ті самі люди. Не було тільки колишніх обвинувачених — їхнє місце зайняли суддя Тейт, старий містер Флемінг і Гаррісон Сміт, чиї репутації опинилися під