Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

знає він з Маркуса Ґарві хоч рядок, чи йому все це наспівав який-небудь клятий раста з Лондона. Але тут я побачив, що очі його — вологі. Що вони просять. І я зрозумів дещо про цього чоловіка і про його справи. Він уже дивився кудись далі, за виднокрай, значно далі за гето, значно далі за час і своє місце в цьому світі. Цей чоловік думав про те, що напишуть на його надгробку. Що скажуть про нього люди в далеких часах, коли останній шматок його прогнилої плоті відстане від кісток. Забудьте про його сім походів у тюрму за вбивство та замах на вбивство, після яких він завжди виходив на волю. Забудьте, що до того як у гето прийшли білий мен і Доктор Лав, кожного чоловіка тут учив стріляти він, Папа Ло. Забудьте, що кордони в гето накреслили вони з Шотою Шерифом і вони ж орудують усередині них. Але він хоче, щоб на його надгробку було написали: це він об’єднав гето.

Дехто думає, що я ставлюся до Папи Ло вороже. Хоча в мене до цього чоловіка немає нічого, крім любові, і те ж саме я повторю будь-кому, хто мене запитає. Просто гето є гето. Таким речам, як мир, у ньому просто не місце. Є тільки цей факт. Твоє бажання вбити мене може зупинити тільки моє бажання вбити тебе. І в гето живуть люди, які бачать лише в цих межах. Я ж змолоду бачив тільки те, що за його межами. Прокидався дивлячись назовні, ходив до школи і весь день збавляв дивлячись у вікно, підходив до Мареско-роуду і стояв там біля паркану, що відокремлює хлопчачу школу Волмера від коледжу Міко — всього лише цинковий паркан, бачачи який багато хто й не здогадуються, що він відділяє Кінгстон від Сент-Ендрю, передмістя — від середмістя: тих, хто має, — від тих, хто терпить нужду. Люди без планів чекають і дивляться. Люди з планом бачать і чекають слушного часу. Світ — не гето, і гето — не світ. Люди гето страждають, бо є люди, які живуть тим, що заподіюють їм страждання. Хороші часи для одних — це погані часи для інших.

Ось чому ні ЛПЯ, ні ННП з тим замиренням не поспішають. Мир не може настати, коли аж так багато вкладено у війну. Та й кому він треба, той мир, якщо всі при цьому лишаються такими ж бідними? Я думав, Папа Ло це розуміє. Так, можна намагатися вести людей до миру. Можна полетіти до Співака і змусити його заспівати за гроші, які підуть на будівництво туалетів у гето. Можна налагодити каналізацію в Рейтауні та Джунглях і навіть замиритися з тими, хто рік тому вбив твоїх братів. Але просунутися в цьому можливо рівно стільки, скільки дозволяє повідець, перш ніж він не натягнувся. Поки господар не скаже: «Досить цього лайна — нам не туди». Повідець Вавилону, повідець поліційних зведень, повідець суду у справах, пов’язаних із застосуванням вогнепальної зброї, повідець двадцяти трьох родин, що правлять Ямайкою. Він почав натягатися два тижні тому, коли сирійський вилупок Пітер Нессер спробував завести зі мною свою гнилу «кодовану» розмову. Або тиждень тому, коли зійшлися Американець із Кубинцем, щоб показати мені книжку-розмальовку і навчити, що таке анархія.

Ці троє роблять мене неабияк зайнятим. Містер Кларк міркує про Кубу як мужлай, який не сприймає того, що жінка, яку він трахав, більше його не хоче. А тому він не допустить, щоб щось таке сталося і на Ямайці (що саме, відомо лише йому). Все-таки дивно, коли чоловік хоче «трахатися» з країною, з якою раніше ніколи не жив. Може, йому слід було б з рік почекати, а потім запитати себе, чи вона й справді гідна того, щоб послати їй «валентинку». Кажу вам: поведешся з білими — почнеш говорити, як вони. Може, Пітер Нессер тому й кличе мене «буша» з певного часу. Один — вульгарний політикан, що день у день бздить у передчутті дзвінка про пришестя раста-апокаліпсису. Один — американець, підзвітний другому американцеві, що підзвітний третьому, який бажає всього лиш відштовхнутися від цієї країни, аби стрибнути на Кубу. І один кубинець, який живе у Венесуелі та прагне, щоб оцей ось ямаєць допоміг колумбійцеві проштовхнути його кокаїн у Маямі та насадити його на вулиці Нью-Йорку (бо багамці, бачте, скурвилися й почали варити свій фрибейз, заливши цим лайном тамтешній ринок). А найгірше, що ці троє вилупків гребують кров’ю. Атому вважають за краще, щоб за них управлявся четвертий — тобто я — і заточив таким чином під них тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятий рік. А я... мені остобісіло робити щось для інших, з Папою Ло включно.

Однак Папа Ло, той хоча б заряджався своєю місією справедливості. Вона його живила, як вітаміни «Флінстоун». За п’ятдесят шість куль на Гоуп-роуді він, здавалося, п’ятдесят шість разів покаявся. І ось прямо перед другим концертом за мир я згодував йому Леґґо Біста. Сказав, що Леґґо Біст ховається в матері в шафі, всього за п’ять будинків від самого Папи (але не сказав, що ховається він там уже два роки). Цю новину Папа зустрів напруженим сопінням. Разом з Тоні Паваротті та ще деким він рушив до того дому, як Христос на очищення храму. Він хотів показати людям, гето і навіть Співакові: мовляв, дивіться, як я чиню помсту, — хоча ніхто його про це не просив. Виволік того хлопа разом з матір’ю на вулицю й почав її, бідолашну, гамселити на людях, дарма що їй уже йшов п’ятий десяток.

Одна справа — розбиратися з жовторотим, що замахнувся на Співака, але зовсім інше — з жінкою, яка намагалася вберегти свого єдиного сина. Видно, він хотів, щоб люди бачили його здатність на вчинки. Наче те, що вже було й минуло, від цього якось зміниться. Він хотів, щоб вона стала прикладом, — спалив усе її життя і дав під зад ногою, але сам при цьому виставив прикладом тільки себе. Як якийсь ніґер, що демонструє всю свою лють, бажаючи догодити господареві.

А Леґґо Біст почав волати, що це ЦРУ змусило його все зробити. ЦРУ разом з людьми з Куби — це вже геть позбавлено сенсу, бо ж усім відомо, що кубинці — комуняки, тож вони не стали б мати справу ні з ким з Америки. Наче Папа Ло знав про те ЦРУ більше, ніж будь-хто з ямайців.