Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

все, що ти зараз почуєш, — під грифом «Таємно». Цієї інформації поки що не має навіть Кіссинджер. Навіть Льюїс зараз почує її вперше. Ну ж бо, Льюїсе, ти знаєш, який промисел процвітає нині у Східному Берліні? Не знаєш? Пізні аборти. Угу, ти почув правильно. Якийсь м’ясник витягує немовлят на п’ятому, сьомому, іноді навіть на дев’ятому місяці вагітності і, щойно з піхви показується голівка, розсікає горло. Ти уявляєш цей жах? Справи там такі погані, що жінки вважають за ліпше вбити своїх дітей, ніж дати їм з’явитися на світ у так званій Східній Німеччині. Народ у тій Німеччині за всім стоїть у чергах — прямо як у цій книжці, містере Вейлз. Люди мало не вмирають у чергах навіть за звичайнісіньким милом! А знаєш, що вони з ним роблять? Продають або вимінюють на їжу. Бідні засранці не можуть дозволити собі навіть пристойної чашки кави: їхній обхезаний уряд змішує це лайно з цикорієм, житом та буряком і називає це все «мікскафе». Від самої назви блювати хочеться, еге ж? Я думав, що пройшов уже через все і все знаю. Але від цього, скажу я вам, просто волосся дибки. Ось ти, містере Вейлз, п’єш каву?

— Та я більше чайний, сер.

— Молодець, хлопче, молодець. Але ось ця маленька коштовна країна... За два роки вона стане ще однією Кубою або ще гірше — Східною Німеччиною, якщо цей процес не зупинити прямо зараз. Я бачив, як таке ледь не сталося в Чилі. Я бачив, як таке ледь не сталося в Парагваї. І одному лише Богу відомо, що може статися в Домініканській Республіці.

Дещо зі сказаного ним схоже на правду. Але ці люди з ЦРУ аж надто захоплюються. Варто їм лише подумати, що ти повірив, як це перетворюється для них на якийсь наркотик. Точніше, не на наркотик, а на спорт. «Ану, поглянемо, як далеко я зможу завести цього неука-ніґера». Краєм ока я спостерігаю, як він спостерігає за мною, гадаючи, чи я — таки та людина, яку він сподівався зустріти. Луїс Джонсон до самого свого від’їзду залишався під надзвичайним враженням від того, що чоловік, який не знає до пуття грамоти, виявився аж таким метикуватим. Зрозуміло, метикуватим у тому сенсі, наскільки можуть бути метикуватими дресований пес чи мавпа. Бач, як цей містер Кларк заливає мені про інопланетян, а сам дивиться: куплюся я на все це чи ні. І при цьому обличчя його здається таким серйозним, що я навіть раз глянув на небо — чи не стало воно сірим відповідно до настрою його розповіді.

— Я намагаюся сказати, що ця країна — на роздоріжжі. І наступні два роки будуть вирішальними. То можемо ми на тебе розраховувати?

Я навіть не знаю, яку срань цей чоловік сподівається почути у відповідь. Яких слів він від мене чекає? Що я готовий зійти на борт? Може, гарикнути йому: «На абордаж!» — зважаючи на те, що ми саме сидимо в піратській гавані Порт-Рояла? Доктор Лав стріляє в мене поглядом, після чого розмірено киває із заплющеними очима: мовляв, скажи цьому ідіотові те, що він хоче почути, muchacho.

— Я готовий зійти на борт, містере.

— Радий це чути. Першокласно, чорти б його взяли.

Містер Кларк підводиться й каже, що автомобіль доставить його назад у готель «Мейфер», де він отаборився, поки для нього готується квартира. Залишивши на столі десять американських доларів, він робить кілька кроків, але потім різко повертається — і припадає до мого лівого вуха:

— До речі. Я помітив, ти останнім часом відлучаєшся в Маямі і на Коста-Рику. Трудишся як бджілка, еге ж? Звісно, американський уряд не виявляє інтересу до ділової активності між Ямайкою і членами її діаспори. Працюй з нами з усіх питань, і ми шануватимемо конфіденційність наших угод. Перекладеш це йому, Льюїсе?

— Щасливої дороги, містере Кларк.

— Просто Кларк, без...

— ...«є» на кінці.

— Hasta la vista![386]

Я дивлюся на Доктора Лава:

— Його справді звуть Кларк?

— А мене справді звуть Доктор Лав?

— Замість «ми» він каже «я».

— Я теж це помітив, hombre.

— Мені на це звернути увагу?

— Та хрін його знає. Живи собі далі, та й по тому. Ви той свій ящик з пожитками ще не розпакували?

— Здається, америкоси кажуть «манатки».

— Я, по-твоєму, схожий на довбонутого янкі?

— Як, по-твоєму, я маю на це відповісти, Докторе Кохання-Зітхання? Ящик той уже давно розпакований.

Він має на увазі ще одну поставку, здійснену тим же шляхом, що й ота груднева, сімдесят шостого року. У здоровенному ящику з маркуванням «Аудіоапаратура / Концерт за Мир», залишеному на причалі. Ми його забрали разом з Віпером, Тоні Паваротті та ще двома. Сімдесят п’ять М16 ми лишили собі. Двадцять п’ять продали людині з Венг-Сенгу, що віднедавна відчуває гостру потребу у вогнепальній зброї. Всі патрони ми теж забрали собі. Ідея Віпера: нехай, каже, самі собі кулі відливають.

Ми ніби готувалися до війни, тоді як усі інші прагнули миру. Сам Папа Ло вийшов з-за сірої хмари, яку натягнув на себе з того дня, як стріляли в Співака. Він, здавалося, брав на себе всю провину — зворотний бік приписування собі всіх заслуг.

Співакові він сказав, що все сталося тому, що він сидів у буцегарні, — інакше ніякого замаху взагалі не було б. Папи Ло давно вже немає, він полетів з цієї планети на чарівній ракеті й тепер, мабуть, уже приєднався до «Свиней у космосі»[387]. Біда в тому, що з кожним днем на цей рейс сідає все більше народу Лихоманка замирення так сильно охопила гето, що наприкінці першого Вечора єднання до мене підійшов той, хто вбив мого кузена, з розпростертими, як для обіймів, руками. Я назвав його батоном і пішов геть.

Лихоманка замирення докотилася аж до Варейка-Гіллзу, і звідти, вперше за роки, спустився той самий Коппер, — наче забув, що в кожного фараона на Ямайці є в патроннику куля з його ім’ям. І ось коли вже навіть Коппер з’явився сюди поїсти-попити-повеселитися, я зрозумів, що для мене настав час прицінитися до іншої країни.

До мене додому приходив сам Папа Ло — запитати, чому я не танцюю під нові ритми миру: мовляв, чорним давно вже слід дослухатися до сподівань Маркуса Ґарві, який дуже піклувався про нас усі ці роки. Я вже не став питати, чи