Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

своїм ручиськом, струснула трішки й підказала: «До медвідсіку!» Тут-таки й Наомі рушила до ліфта, спираючись на Алексову руку. Глянути збоку: вся зранена, виснажена, три чисниці до смерті. Але ж вона побачила його, усміхнулася йому — й Голденове серце замалим із грудей не вискочило.

Пролунала засторога, потім відлік, і знову повернулася гравітація. Наомі закашлялась. Кашель вологий, але з надсадною хрипотою, хоча... автодок ніби й не добачив тут нічого серйозного. Капосна машина зі своїми вибриками.

— Мо’, нам треба знайти десь медика? — запитав Голден. — Можливо, нам і справді потрібен лікар!

— Просто зараз? — подивувала Наомі.

— Чи згодом. На твій день народження. Та коли завгодно.

Слова нестримно рвалися назовні з його уст, і мозок не міг їх зупинити, та й сам Голден не намагався якось їх укоськати. Наомі повернулася! Вона тут! Неосяжний страх, що він так пильно старався його не помічати, враз накотився на нього, всього захопив — і почав розсіюватись.

Оце ж так і вона боялась за нього! Й інцидент з «Аґатою Кінг», і коли він був подався на ту станцію в повільній зоні. Коли спустився на поверхню Ілуса. І всі ж ті рази, коли він гадав, що захищає її від своїх ризиків, він вкидав її в десь такі самі безодні страху.

— Ой-йой! — вихопилось у нього. — Яке ж я дурило!

А вона розплющила очі, на дві яскраві щілинки, й ледь усміхнулася.

— Я тут щось пропустила?

— Та щось таке. Я просто вийшов кудись на хвилинку, а це й повернувся. І ти повернулася, то й що може бути кращого?

— Як любо знов опинитися вдома!

— Але ж, поки ти була... поки ми були... Слухай: ще як я сидів там, на Тайко, я мав розмову з Монікою Стюарт. І з Фредом. Себто я говорив із Фредом про тебе, й про нас, і про те, що я мав дізнатися та чому я про все те думав. А Моніка говорила, чому я збрехав і чи має силу те, що вона робить, і наскільки етично й відповідально цим користатися. І я думав...

Тут Наомі підняла руку, долонею до нього. Дві бганки протяли її чоло.

— Якщо ти хочеш сказати мені, що ти мав роман із Монікою Стюарт, то момент для цього не найкращий.

— Що? Та ні! Звісно, ні!

— Добре.

— Просто я думав. Про багато-багато всяких речей, справді. І я хотів, щоб ти знала, що, хоч би що ти робила, хоч би що переживала, а я не мав би бути причетний до того, ти не повинна розповідати, якщо не бажаєш. Хоча я ще й як цікавлюсь і хочу те знати. Але, хоч би що то було, це тільки моя справа, якщо тільки ти хочеш, щоб то була тільки моя справа.

— Гаразд, — мовила вона й знову заплющила очі.

Голден погладив її руку. Кісточки шершаві, а на зап’ясті — синець.

— Отже, якщо ти кажеш «гаразд»...

— ...то я хочу сказати, що й я змучилась за тобою, та що я рада, що вернулась, і чи не міг би ти піти й принести мені колбу зеленого чаю або ще там чогось.

— Так, — мовив Голден. — Зараз принесу.

— Але не поспішай, — попрохала вона. — Бо, можливо, я трішки задрімаю.

Голден став перед люком, озирнувся на неї. Вона дивилася на нього. Очі стомлені, тіло знерухомлене виснаженням, але вона трішки усміхалася. І ця її усмішка допомогла йому повірити, що вона рада своєму поверненню.

А на камбузі десь шестеро голосів змагалися, хто кого переговорить-перекричить, і все те зливалося в якесь єдине симфокакофонічне збудження. І звучало воно в унісон з його почуттями. То Голден і пірнув туди. Алекс сидів на столі, поклавши ноги на лавку й жваво розмовляючи з Чавою Ломбо та Сунь-Ї Стейнберг: обговорювали нюанси швидкісної зміни курсу за прискорення. Чава ж йому перебаранчала, махаючи руками: так намагалася зобразити фізично щось таке, про що в них була мова. Сунь-Ї тільки переводила зачудований погляд з одного на другу. За іншим столом сідала й все ніяк не могла остаточно всістися Боббі Дрейпер, оглушуючи своїм бумкотливим голосом Сандру Іп та Мавру Патель. Боббі нарешті поміняла свій бронекостюмисько на ледь тіснуватий комбінезон із написом ТАЧІ на спині. Вона вловила Голденів погляд і махнула йому рукою. І він їй помахав, але Сандра Іп уже й перехопила її увагу, й Боббі затрясла головою, відповідаючи на запитання, якого він не розчув.

Голдена враз пройняв нутряний спогад, от ніби він знов опинився у колі рідної сім’ї, де восьмеро батьків посідали обідати зі своїм єдиним сином, підтримуючи одночасно з пів десятка балачок одне з одним та одне через одного. Хоч і передчував, що йому судилося просто упитися чимсь подібним, але його таки захлинуло чуття миру та добробуту. Ото як ці люди чинили, така й вона була, і звучала — родина. Навіть члени цього нового екіпажу, який він щосили старався терпіти, почувалися радше такими далекими родичами, як третя вода на киселі, що затрималися в гостині аж на четвертий день, аніж перехоплювачами чужого добра.

Алекс зіскочив на підлогу й, усміхаючись, підійшов до капітана. Вони вистояли довгеньку й ніякову хвилю й таки піддалися почуттю: вхопили один одного в обійми, ляскаючи один одного по спині та регочучи.

— Щоб мені більш жодних відпусток! — наказав Голден.

— Та хай йому грець! — на те Алекс. — Лиш на кілька тижнів відпустився — і все на світі перепунькалось!

— Ой правда, правда, — визнав Голден, прямуючи до кавоварки, а Алекс не відставав, ступаючи поруч. — Про мене, то це слід запротоколювати найчорнішим чорнилом у книзі історії як найгіршу, скільки світ стоїть, вакацію.

— А як там Наомі?

Голден вибрав найулюбленіший чай Наомі. Машина тихо пробриніла.

— В основному відновлює водний баланс. Послала мене принес­ти їй якого чаю, але, як мені видається, просто хотіла, щоб я перестав нависати над її душею — щоб не намагався розпочати серйозну розмову.

— Та, либонь, має вона трохи полежати, поки піддужчає.

— Розумом я це знаю, — признався Голден, беручи колбу з чаєм. Пахнув трунок лимонною травою та м’ятою, хоча ні першого, ні другого зілля, ані бодай чогось на них схожого не знайти