Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Причини необхідності посилення судового контролю, зокрема, були окреслені в постанові ЦК КПРС Про роботу місцевих Рад депутатів трудящих Полтавської області, в якій зазначалося, що Ради нерідко миряться з порушеннями прав громадян, порушеннями соціалістичної законності[1021]. Актуальність судового контролю підкреслювалася й у постанові Президії Верховної Ради СРСР від 13 жовтня 1967 р. Про практику застосування Указу Президії ВР СРСР Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку[1022]. Поняття та види судового контролю були докладно висвітлені в монографії А. Т. Боннера і В. Т. Квіткіна[1023].

Новий етап реформування радянської судової системи розпочався з прийняттям Конституції СРСР 1977 р. Зокрема, суду й арбітражу в Конституції СРСР була присвячена окрема глава 20, що складалася з 20 статей[1024]. Вищим судовим органом СРСР було визнано Верховний Суд СРСР, організація й порядок діяльності якого визначалися окремим законом (ст. 153 Конституції)[1025].

У Конституції УРСР 1978 р. суду й арбітражу було присвячено главу 18, яка складалася з 13 статей, що майже дослівно повторювали зміст аналогічних статей Конституції СРСР[1026].

Об’єднання в одному розділі конституційних норм про суд й арбітраж певним чином наводило на думку про їхню подібну правову природу, про дві системи органів правосуддя, що було несумісним з принципом здійснення правосуддя лише судом. На органи державного арбітражу відповідно до Закону СРСР від 30 листопада 1979 р. Про державний арбітраж: в СРСР[1027] покладався розгляд господарських спорів між підприємствами, установами й організаціями. В арбітражному порядку розглядалися спори між державними, кооперативними (крім колгоспів, міжколгоспних і державно-колгоспних підприємств, організацій і їх об’єднань) та іншими громадськими підприємствами, установами й організаціями, що виникали при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських угод або з інших підстав, за винятком випадків, коли вирішення таких суперечок законодавством Союзу РСР було віднесено до відання інших органів.

Наслідком прийняття нових конституцій стало прийняття низки нормативних актів, що стосувалися регулювання організації та діяльності судів. Зокрема, 30 листопада 1979 р. було прийнято Закон СРСР Про Верховний Суд СРСР[1028], а 5 червня 1981 р. — Закон УРСР Про судоустрій Української РСР[1029].

Верховний Суд СРСР та Верховні суди союзних республік, хоч і визнавалися вищими судовими органами СРСР та союзних республік, залишалися де-юре підзвітними Верховній Раді СРСР і Верховним Радам союзних республік, а де-факто — також підконтрольними ЦК КПРС та республіканським керівним партійним органам. Це свідчить по те, що й у нових умовах принцип поділу влади не визнавався, а тому, очевидно, вести мову про існування самостійної судової влади, як і про незалежність органів правосуддя, в цей період недоречно.

В Законі УРСР Про судоустрій Української РСР збереглися всі основні положення щодо суб’єктів і форм організаційного керівництва судами з боку центральних і місцевих органів юстиції. Було підтверджено й обов’язок цих органів суворо додержуватися принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону.

Певним недемократичним кроком назад став Указ Президії Верховної Ради СРСР від 1 червня 1979 р. Про суди, прокуратуру, адвокатуру, нотаріат і органи внутрішніх справ, що діють на особливо режимних об’єктах. Запроваджені відповідно до цього акта «спецсуди» розглядали більшість справ у населених пунктах (або їх частинах), включених до переліку особливо режимних об’єктів.

5 червня 1981 р. був прийнятий новий Закон УРСР Про вибори районних (міських) народних судів Української РСР[1030], який формально мав доволі демократичний характер і навіть допускав вибори на альтернативній основі, але принципових відмінностей від аналогічного попереднього закону не мав.

Утім суди, які проголошувалися втіленням радянської демократії, захисниками прав та громадських і державних інтересів, а також соціалістичної законності, на практиці залишалися звичайною складовою системи правоохоронних органів, які разом здійснюють завдання, окреслені рішеннями партійного керівництва.

Судді на цей час остаточно стали частиною компартійної номенклатури. Діяло негласне правило — суддями можуть стати виключно члени КПРС, які після обрання входили до складу партійних організацій судів, а відповідно не могли не виконувати вказівок і розпоряджень партійних органів. Як правило, заходи морального та громадського впливу на суддів, які порушували дисципліну та неякісно виконували свою роботу, вживалися саме партійними органами. І лише згодом з урахуванням думки партійної організації застосовувалися дисциплінарні стягнення. Втім, вже застосування партійних стягнень або виключення з рядів КПРС автоматично (хоча й негласно) позбавляло суддю права обіймати суддівську посаду.

До того ж наявність відомої статті 6 Конституції СРСР і аналогічної статті в Конституції УРСР про Комуністичну партію як ядро політичної системи радянського суспільства легалізувала будь-яке партійне втручання в державну діяльність. Тому, хоча прийняття нових конституцій, а також обрання Л. І. Брежнєва Головою Президії Верховної Ради СРСР і посилило авторитет державного апарату, «керівна і спрямовуюча» роль КПРС не піддавалася жодним сумнівам. Водночас форми партійного керівництва теж залишалися