Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Іван Карпович! — аж скрикнув секретар Паліцина Володінька. — Той самий!

— Та хіба мало на світі Іванів Карповичів? — не здавався Борис. Може, аби я був у фесці, не впізнали б, а без фески й борода приклеєна не рятувала, тим паче, що обірвалася з однієї щоки.

— Його ж розшукували по всій Болгарії! Через нього до всіх росіян чіплялися! — поскаржилася племінниця Паліцина.

— Іване Карповичу, це ви! — Володінька підбіг і почав роздивлятися. — Точно ви! А бороду приклеїли! Іване Карповичу! Оце так!

Усі підхопилися й оточили мене, забувши про загрозу нападу.

— Я читав про вас, Іване Карповичу! — сказав Вялькевич.

— А я чув від одного приятеля, — додав Волков.

— І я чула про ваші пригоди, — закивала Фатіма.

— Та ти той лягавий, який чесних бродяг ловить? — спитав Грігоріу.

— Казали, що ви — мазепинець! Сподіваюся, це неправда? — спитав Паліцин.

— Забагато запитань. А хвилювати нас мусить те, як добратися до Салонік, — відповів усім я. — Коні перепочили, їдьмо!

— А ви знаєте куди? — спитав Володінька.

— Прямо.

Я всівся на місце візника, інші зайняли місця в салоні, й ми рушили далі гірською дорогою. Переїхали перевал, униз пішло легше. А коли вже почало потроху сутеніти, побачили постоялий двір. Господарі нас намагалися не пустити, але важко не пустити ледь не десяток людей зі зброєю.

— Чого вони валують? — спитав я.

— Вони чули, що ми вбили арнавітів, і бояться, що ті помстяться. Кажуть, вони вже збирають ціле військо, аби знищити нас, — відповів Борис, поговоривши з господарями. Жінка вказувала на дітей і щось кричала. Я ж дивився не на жінку, а на будівлю.

— Може, треба їхати далі? — спитав Волков. — Ці дикуни справді можуть спробувати помститися. Проти війська ми не встоїмо, а так можемо втекти.

— Уночі не втечемо. Дороги не видно, та й коні заморені, — сказав я. — Одна справа приймати бій у чистому полі, а інша — у цьому будинку, міцному, як фортеця. Будемо ночувати тут. Борисе, скажи господарям так: якщо бояться, нехай тікають у гори.

— А хто ви такий, щоб наказувати? — спитав Паліцин. — Тут не ваш хутір! Тут є досвідчені люди, які...

— Хочете їхати — беріть екіпаж і їдьте. Нікого тут не тримаю.

Їхати ніхто не схотів. Екіпаж загнали у двір, коней завели до конюшні. Господарі, коли побачили це, зібрали речі й дітей і побігли у гори. Я тицьнув їм грошей із тих, які взяв у замку братів Ракоці. Ми повечеряли припасами з будинку. Пити я заборонив.

— Ти кому наказуєш, Ванько! — образився Паліцин.

— Хто питиме — спатиме на вулиці, — сказав я.

— Я питиму, і що, ти мене викинеш? — Паліцін дивився на мене п’яними очима.

— Викину. Я свого слова дотримую, про це у всіх моїх пригодах написано.

Паліцин іще щось хотів крикнути, але до нього забалакали і племінниця, і секретар, якось заспокоїли.

— Тепер треба зрозуміти, що у нас із набоями. Покажіть, що є в кожного.

Виявилося, десь по півсотні набоїв на людину, взагалі непогано, але на цілу ніч бою могло не вистачити.

— Ще трохи динаміту є, — сказав Борис. — Прикупив про всяк випадок.

— Ну, це добре. Тоді так. Зараз поставлю кожного на місце. Стояти весь час, не спати, зброю тримати напоготові і...

— Слухай, фраєрок, справді, а чого ти тут керуєш? Думаєш, як у копійчаних журналах про тебе пишуть, так ти вже герой? А що ти в житті бачив, окрім того, як сидіти за столом та побрехеньки своїм калякати? — спитав Григоріу.

— Тобі ще раз копняка дати, першого замало виявилося? — спитав я.

— Ах ти ж козел! — Григоріу поліз по маузер.

— Чуєш, босяк, заспокойся, — тихо сказав Борис.

— Торгаш, ти поплутав щось?

— Босяк, не рипайся краще, а то на сраку сядеш, — попередив Борис.

— Хлопці, не треба... — спробував втрутитися Вялькевич.

— Не лізь! — гримнув Григоріу. — Ти що, мені погрожувати будеш? — Він почав сунутися на Бориса. — Ти хто такий?

— За Синдикат чув? — спитав Борис. — Чи розповісти?

— Синдикат? А що Синдикат? — Гнів Григоріу куди й подівся. — До чого тут Синдикат? Я...

— До того, що сиди мовчки і слухай, що люди кажуть.

— Ну добре, добре, слухаю, чого ти? — Григоріу розвів руками.

— Говоріть, Іване Карповичу.

— Стояти цілу ніч, кожен на своєму місці, кожен береже набої. Стріляти тільки прицільно, підпускати ближче. Стіни товсті, куль не бійтеся. Головне — не впустити всередину.