Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Напевне, Тадеуш, будучи королівським терапевтом, краще підготовлений для догляду за дитиною короля, — сказав Метью. — Чи ситуація з вашою сестрою змінилася?

— Імператор і досі душі не чує в моїй сестрі, — холодно відповів Страда. — І вже лише через це її примхи слід виконувати.

— Ти Йоріша бачив? — спитав Тадеуш, змінюючи тему. — Відтоді як його величність розкрив твій триптих, він тільки про нього й говорить.

— Іще ні, — відповів Метью, і його погляд ковзнув до дверей. — Імператор у себе?

— Так. Роздивляється нове полотно майстра Шпрангера. Воно дуже велике і… дуже відверте.

— Іще одне зображення Венери, — зневажливо пирхнув Страда.

— Ця Венера дуже схожа на вашу сестру, пане, — посміхнувся Гаєк.

— Ist das Mattäus höre ich? — почувся гугнявий голос із дальнього кутка кімнати. — (Кого я чую? Це — Маттеус?) — Усі повернулися і розмашисто вклонилися. Я теж автоматично зробила реверанс. Значить, слідкувати за розмовою мені буде важко. Я сподівалася, що Рудольф говоритиме латиною, а не німецькою. — Und Sie das Buch und die Hexe gebracht, ich verstehe. Und norwegische Wolf (Наскільки я розумію, він з’явився сюди з книгою та відьмою. І з норвезьким вовком).

Рудольф виявився маленьким чоловічком із непропорційно довгим підборіддям і помітною прогнатією — верхній ряд його зубів виступав над нижнім. Повні м’ясисті губи підкреслювали непропорційність нижньої частини його обличчя, але ця вада дещо врівноважувалася блідими випуклими очима та товстим плескатим носом. За роки гарного харчування й вживання витончених спиртних напоїв у нього виросло чимале барильце, але ноги так і залишилися тонкими й вузлуватими. Він підтюпцем придибав до нас у своїх червоних черевиках із золотим тисненням на високих підборах.

— Я привів свою дружину, ваша величносте, як ви й наказували, — сказав Метью, зробивши легкий наголос на слові «дружина». Гелоуглас переклав англійську Метью на бездоганну німецьку, оскільки мій чоловік цієї мови начебто не знав (хоча насправді знав, у чому я переконалася під час нашої подорожі на санах із Гамбурга через Віттенбург до Праги.

— Y su talento para los juegos también (І свій талант до хитрих витівок), — сказав Рудольф, невимушено перейшовши на іспанську, немов сподіваючись змусити Метью говорити з ним напрямки. Він повільно обдивився мене, підкреслено зупиняючи погляд на вигинах мого тіла, після чого мені захотілося помитися в душі. — Es una lástima que se casó en absolute, pero aún más lamentable que ella está casada con usted (Шкода, що це заміжжя — доконаний факт, а іще більше шкода, що вона вийшла заміж саме за вас).

— Дійсно, шкода, ваша величносте, — різко відказав Метью, принципово дотримуючись англійської. — Але запевняю вас, ми побралися з дотриманням усіх канонів. На цьому наполіг мій батько. І моя дружина. — Та ця різка репліка лише спонукнула Рудольфа поглянути на мене з іще більшою цікавістю.

Гелоуглас пожалів мене і гупнув на стіл книжку.

— Das Buch.

І книга враз заволоділа увагою всіх присутніх. Страда почав розв’язувати мотузки й розгортати шкіряну обгортку, а Гайек із Рудольфом стали гадати: наскільки цінним для імператорської бібліотеки виявиться це нове видання. Однак, коли книга постала перед очима присутніх, атмосфера в кімнаті згустилася через явне розчарування.

— Це що за жарт такий? — кинув Рудольф німецькою.

— Не впевнений, що розумію вас, ваша величносте, — відповів Метью і став чекати, поки Гелоуглас перекладе.

— Я хочу сказати, що ця книга мені вже відома, — невдоволено пирхнув Рудольф.

— Це не дивує мене, ваша величносте, бо ви подарували її Джону Ді, але, як мені сказали, помилково, — пояснив Метью і вклонився.

— Імператор ніколи не помиляється! — заявив Страда, з огидою відсунувши книгу.

— Усі ми інколи помиляємося, сеньйор Страда, — спокійно мовив Гаєк. — Хоча я впевнений, що існує якесь інше пояснення причини, через яку ця книга була повернута імператору. Можливо, доктор Ді розкрив її таємниці.

— Немає там ніяких таємниць, — відказав Страда. — То лише дитячі малюнки.

— Так он чому ця ілюстрована книга опинилася в поклажі доктора Ді! Ви сподівалися, що він зможе зрозуміти те, що не змогли ви? — Слова Метью справили на Страду зворотний ефект — він почервонів, мов буряк. — Може, ви, сеньйор Страда, запозичили книгу доктора Ді, оту, що з алхімічними ілюстраціями, з бібліотеки Роджера Бекона, сподіваючись, що вона допоможе вам розшифрувати оцю? Це набагато краще припущення, аніж те припущення, що ви навмисне видурили цінну книгу в бідолашного пана Ді. Звісно, його величність не міг бути в курсі такої безчесної й лихої оборудки. — Від посмішки Метью мене кинуло в дрож.

— А ота книга, яку, за вашими словами, я маю, вона є єдиним моїм скарбом, який ви забажали забрати до Англії, чи ваша пожадливість поширюється й на мої лабораторії? — різко запитав Рудольф.

— Якщо ви маєте на увазі Едварда Келлі, то королеві Єлизаветі потрібні запевнення в тому, що він перебуває тут зі своєї доброї волі. І більше нічого, — збрехав Метью. І швидко перевів розмову в безпечніше русло. — Вам сподобався новий триптих, ваша величносте?

Метью дав імператору якраз достатньо часу, щоб перегрупуватися і врятувати обличчя.

— Цей твір Босха просто неповторний. Мій дядько страшенно засмутиться, коли дізнається, що я його придбав. — Рудольф озирнувся довкола. — На жаль, ця кімната не годиться для того, щоб його тут виставити. Мені хотілося продемонструвати його іспанському амбасадору, але тут не можна відійти від триптиха достатньо далеко, аби належним чином його оцінити. Цей твір слід вивчати повільно, щоб кожна деталь виявлялася природно, сама по собі. Ходімо. Я покажу вам, де його виставив.

Коли ми протовпилися крізь двері до кімнати, схожої на запасник переповненого музею, де бракувало персоналу, Метью та Гелоуглас розташувалися таким чином, щоб Рудольф не зміг опинитися поруч зі мною. На полицях та в шафах було так багато всіляких мушель, книг та викопних артефактів, що, здавалося, вони ось-ось луснуть, і все розсиплеться. До бронзових статуй були прихилені величезні полотна, включно з новим зображенням Венери, яке було не просто детальним, а відверто еротичним. Напевне, оце й була ота відома кунсткамера Рудольфа, його кімната див та чудес.

— Ваша величність потребують більше простору або менше експонатів, — зауважив Метью, вчасно підхопивши порцелянову вазу і не давши