Читати книгу - "Астальдо"

виявляв. Розмова точилася неквапом — Малах оповідав за свого батька, за тих з його підданих, які бажали поселитись з південного боку Еред-Ветріну, за ті роди, які він міг привести жити до Гітлуму, якщо на те буде дозвіл князя Фінгона, та його вельможного батька Фінголфіна…

— Наші люди, — оповідав Адан на ламаному синдарині, - не дуже-то хочуть йти на північ… Вони рвуться на захід, наші відуни говорять, що там — вирай, де живуть Боги… На півночі ж причаїлось зло, говорять, що там — лігво Чорнобога, від якого достатньо натерпілись наші пращури.

— На заході, - поволі мовив Фіндекано, — справді живуть Боги. Але від Світлого Валінору нас відділяє море, і шляхи до нього губляться в тумані. Щодо лігва Чорнобога — теж щира правда, але де ваші пращури могли зустрітися з ним? Адже ви йдете зі сходу…

Малах задумався.

— Я — воїн, а не відун, — мовив зрештою, — вам би краще поговорити з ними, або з відаючими жонами… Я тільки ось що чув… Ніби явився нашим предкам там, на сході, дехто в чорному, прекрасний ликом, і крилатий і мовив їм: «Я — Бог ваш, не будете мати Бога іншого, окрім мене». І пращури поклонилися йому, окрім кількох родів, які провадили жриці Матері Землі та жерці Володаря Вод… Ці відуни й відунки запевняли, що чули голоси Богів в тремтінні землі і в шелесті води… Однак, Крилатий мовив, що вони говорять лжу, бо ніхто не бачив інших Богів, а він ось, тут перед усіма, творитиме багато див… І дива ті були страшними — тих відунів з їхніми вірними проковтнула вогняна тріщина, що розверзлася під їхніми ногами. І багато подібних див творив Крилатий, руйнуючи скелі, убиваючи порухом руки, і страх поселився в серцях пращурів наших. І деякі роди почали служити Темному, а він наказав їм іти до лісу і винищувати істот, схожих на вас, з якими пращури до того жили у дружбі та мирі, і навчались від них співів та мови, а полонених віддавати до рук або йому, або грізним духам, також крилатим, і вогняним, і ті люди робили так…

Фіндекано дивився в світлі безхитрісні очі Адана і з жахом розумів, що той говорить щиру правду… Чесний воїн нічого не приховував — він спокійно оповідав, як його родичі служили Морінготто, винищуючи злощасних Аварі, яких лиха доля занесла на схід…

— А Крилатий тим часом пророкував, — продовжував Малах завчену колись в дитинстві оповідь, — що є на заході земля, що тече молоком і медом, але там живуть гостровухі тварі, злобні і хижі, ще гірші за тих, що в лісі…

Він раптово замовк і позирнув на гостре вушко Фіндекано.

— Говоріть, — озвався князь Дор-Ломіну.

- І очі їхні палають зловісним вогнем, — пробурмотів Малах, — достоту, як ваші, вельможний…

— Я є таким страшним? — спитав Фіндекано без усмішки.

— О, зовсім ні… Ні ви, ні інші… З нами говорив вельможний Фінрод, ми плакали від звуків його арфи…

— А чим же закінчилась оповідка?

— Ті відуни і жони відаючі, котрим вдалося врятуватися, зібрали три роди, з яких ми й походимо, і мовили так: Крилатий говорить, що він Бог, і немає Бога окрім нього, але він з’являється лише вночі, яко злодій, а отже боїться Сонця Великого. І нам потрібно іти з місць його панування геть, за світлом сонячним… А позаяк перший раз воно зійшло на Заході, пройшло на Схід і повернулося назад, то й нам, вірним, потрібно йти на Захід — там бо є справжні Боги. І спитали вірні — а як же нам пройти на Захід повз тварей з вогняними очима? І відповіли відунки — той, хто співом привітає вас, той стане вам другом, не бійтеся тьми. І предки рушили в похід, і сильно гнівався Крилатий, і послав їм навздогін чудовисько з вогняним батогом, але відуни благали Батька Вод, і той змилостивився — з ріки, вздовж якої йшли пращури, піднялася хвиля велика, і потворі прийшов кінець. Кілька поколінь змінилося в дорозі — аж прибули роди наші до місцевості вельми чудної і почули співи, але нікого не побачили. І завагалося рушення, згадавши про тих загадкових істот з очима вогняними. А рід Балана, котрий зветься нині Беором, вирушив вперед і заночував у лісі. Співець же, один з Баланових родичів, заснув поруч зі своєю арфою. Коли ж прокинувся — то почув музику вельми дивну, і побачив істоту, що грала на арфі його і співала голосом, сповненим любові… І тоді зрозуміли люди з Баланового роду — виповнилося пророцтво. І назвали Крилатого Чорнобогом, і Князем Лжі, за те, що він лихословив про синів землі цієї — Ельфами нами прозваних.

Малах зупинився, і витер з обличчя піт.

— Оце, — мовив, — все, що дозволено знати воїнам. Більше знають відуни та жони відаючі…

— А є серед вас, — спитав Фіндекано, — особи, котрі пам’ятають ті часи?

Малах подивився на нього розгублено:

— Люди стільки не живуть, вельможний Ельфе… З тих часів минуло більш, як триста літ…

Фіндекано перехопило дух. Він подивився на здорованя, котрий стояв перед ним, зовсім іншим поглядом.

Триста літ… Всього лишень… Він пам’ятає все, що сталося тоді, немовби це трапилось вчора. Поява нового світила… Князь Нолофінве з оголеним мечем біля брами Ангбанду… Озеро Мітрім… Розпачливе лице Макалауре… Коса з рудого закривавленого волосся… Похід на північ… Майтімо, прикутий до скелі… Торондор…

Всі ті, хто йшов тоді повз Ангбанд в сонячному світлі, живі і досі — за винятком полеглих у боях. А перед ним стояла істота, для якої схід Анари — це перекази давнини, такі, як для самого Фіндекано оповіді про пробудження Квенді біля озера Куівінен.

Але Пробуджені і нині живуть серед Квенді — знов таки, ті, хто не загинув від лихої сили. Він, Фіндекано — онук Пробудженого, але князь Фінве жив би і досі, якби не злоба Морінготто.

— Скільки ж живуть люди, друже Малах?

— Сто літ — щонайбільше… І то такий довгий вік даровано лише відунам, по знанням їх… Звичайна ж людина живе сім десятків літ… Шість… А то і менше, як на те буде воля Богів.

- І її душа покидає тіло не тільки під час битви?

— Ні, вельможний Фінгоне… Ми просто вмираємо… Коли тіло зноситься і прийде строк… А то — від хвороби, а чи пошесті…

Шість десятків літ… За цей час новонароджений Ельда навіть не встигне стати підлітком…

— Може вам це й дивно, — мовив Малах стиха, — от