Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

її древні стіни майже не протистояли змінам погоди: взимку вони наскрізь промерзали, а в літню пору, коли температура надворі часто сягала над сто градусів за Фаренгейтом, камери перетворювалися на смердючі казани. «Так гаряче, що шкіру як вогнем пече,— писав Дік 5 липня 1961 року.— Стараюся не ворушитись. Сиджу просто на підлозі. Ліжко геть просякло потом, так що гидко й лягати, а від духу мене аж нудить, бо миємося ми тут лише раз на тиждень і весь час носимо ту саму одіж. Вентиляції ніякої, а від лампочок ще гарячіше. По стінах б’ється всяка комашня».

На відміну від звичайних в’язнів, засуджені до страти не працюють і можуть гаяти час як кому до вподоби: цілими днями спати, як часто робив Перрі («вдаю з себе немовля, що майже не розплющує очей»), або ж цілими ночами читати, як Ендрюз. Він прочитував у середньому по п’ятнадцять-двадцять книжок за тиждень — і справжню літературу, і всілякий мотлох. Любив поезію, особливо Роберта Фроста, а також Уїтмена, Емілі Діккінсон, Огдена Неша. Невдовзі на полицях тюремної бібліотеки не лишилося жодної книжки, якої б він не прочитав, але тюремний священик та ще дехто з Рододендрових прихильників і далі постачали його чтивом, виписуючи цілі пакунки книжок з громадської бібліотеки в Канзас-Сіті.

Дік і собі противився до літератури, але його інтереси обмежувались двома темами: сексом, як його подано в романах Гарольда Робінзонад й Вікінга Солесоса (якось Перрі взяв почитати одну з цих книжок і повернув з обуреним написом: «Дегенеративна писанина для дегенеративних недоумків!»), та ще правом. Він щодня по кілька годин гортав юридичні книжки, сподіваючись, що здобуті в них відомості допоможуть йому добитися скасування присуду. З тією ж метою він засипав листами такі організації, як Американська ліга громадянських свобод і Асоціація адвокатів Канзасу. В цих листах він оскаржував суд над собою, називаючи його «пародією на законний процес», і просив поклопотатися про перегляд справи. Він переконав і Перрі писати скарги, та коли порадив Ендрюзові на слідувати їхній приклад, той сказав:

— Ти дбай про свою шию, а про мою я й сам подбаю.

(Та насправді Діка на той час турбувала не так шия, як голова. «Волосся в мене вилазить цілими жмутками,— признавався він в іншому листі до матері.— Я просто в розпачі. Не пригадую, щоб хтось у нашій родині був лисий, і мене аж жах бере, як подумаю, що я стану потворним лисим стариганом»).

Одного осіннього вечора 1961 року нічна варта «ряду смертників», заступивши на зміну, принесла новину.

— Ну, хлопці,— сказав один з вартових,— здається, вам треба чекати нових товаришів.

Слухачі зрозуміли його: це означало, що двом молодим солдатам, які стали перед судом за вбивство якогось канзаського залізничника, ухвалено смертний вирок.

— Еге ж,— підтвердив вартовий,— їх засудили до страти.

— Ще б пак,— озвався Дік.— Полюбляють у Канзасі смертні вироки. Присяжні роздають їх жменями, мов цукерки дітлахам.

Одному з солдатів, Джорджеві Рональдові Йорку, минав дев’ятнадцятий, його товариш, Джеймс Дуглас Летем, був на рік старший. Обидва були дуже показні з виду, і, певне, саме через те, коли їх судили, до залу юрбами сунули молоденькі дівчата. Хоч засудили Йорка й Летема за одне вбивство, вони самі розказували, що під час свого смертоносного рейду по країні порішили ще шістьох чоловік.

Ронні Йорк, білявий, голубоокий юнак, народився й виріс у Флоріді, де його батько був відомим водолазом, що заробляв чималі гроші. Сім’я Йорків жила добре, в достатку й злагоді, і Ронні, пестунчик батьків та кумир молодшої сестри, завжди посідав у ній чільне місце. Що ж до Летема, то його життя було цілковитою протилежністю, анітрохи не кращим за Смітове. Уродженець Техасу, наймолодший син у злиденній багатодітній сім’ї, він змалку не бачив нічого, крім лиха. Батьки повсякчас сварилися, а коли, зрештою, розлучились, то покинули своїх нащадків напризволяще. Безпритульні й нікому не потрібні, ті никали з місця на місце, мов клубки перекотиполя серед дикої прерії. У сімнадцять років, не маючи жодного пристановища, Летем вступив до армії, а через два роки, спійманий у самовільній відлучці, попав у військову тюрму в Форт-Гуді, штат Техас. Там він і познайомився з Ронні Йорком, що відбував покару за таку саму провинність. Дуже несхожі між собою, навіть зовні (Йорк — високий на зріст, флегматичний здоровань; Летем — присадкуватий, з гострим обличчям, на якому хитрувато світилися жваві карі очі), вони все ж дійшли згоди в одному: світ — прокляте, ненависне місце, і найвище благо для людини — це померти.

— Усе геть прогнило,— казав Летем.— І реагувати на це можна тільки злом. Ніхто нічого не розуміє, крім зла. Спаліть людині комору — вона це зрозуміє. Отруїть її собаку. Вбийте її саму.

Ронні казав, що Летем має слушність «на всі сто», й додавав:

— Хоч кого вбий, це йому добра послуга.

Перші, кому вони надумали зробити таку «послугу», були дві жінки із Джорджії, поважні господарки, що мали нещастя натрапити на Йорка з Летемом невдовзі по тому, як майбутні вбивці втекли з форт-гудської тюрми, вкрали пікап і погнали до Джексонвілла — Йоркового рідного міста у Флоріді. Ця зустріч сталася 29 травня 1961 року біля бензозаправної станції на темній околиці Джексонвілла. Спочатку втікачі мали намір провідати Йоркову сім’ю, та коли вже під’їжджали до міста, Йорк розважив, що з’являтися додому навряд чи варто, бо батько його часом виявляв круту вдачу. Отож, порадившись між собою, вони вирішили податися до Нового Орлеана й спинилися біля бензозаправної станції набрати пального. Поряд 8 їхньою виправлялася ще одна машина, в якій сиділи дві статечні жінки, майбутні жертви. З приємністю згаявши день у крамницях Джексонвілла, вони поверталися додому, в невелике містечко поблизу кордону Флоріди й Джорджії, але, як на те, збилися з дороги. Йорк, до якого вони звернулися з розпитами, дуже люб’язно запропонував:

— А ви їдьте з нами. Напровадимо куди треба.

Та напровадив він їх зовсім не туди, куди треба, а на якийсь глухий бічний путівець, що губився між боліт. Проте жінки довірливо їхали слідом, аж поки пікап з їхніми проводирями спинився, і в світлі фар своєї машини вони побачили, що люб’язні юнаки вийшли й простують до них, а тоді, вже запізно, вгледіли у їхніх руках довгі скотарські пуги. Ті пуги були в украденій машині, що належала якомусь фермерові, і Летем придумав ужити їх як зашморги. Пограбувавши жінок, вони так і зробили. В Новому Орлеані