Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

вона неспроможна впоратись з існуванням. Але що сильніший її жах, то лютіше людина чіпляється за вбивчі доктрини, які її душать. Жодна особа не здатна назвати себе непоправно лихою. Якби вона це зробила — наступної ж миті збожеволіла б або вчинила самогубство. Щоб цього уникнути — якщо людина живе згідно з нераціональними критеріями, — вона фальшуватиме, уникатиме, замовчуватиме. Вона буде сама себе дурити щодо реальності, існування, щастя, розуму. А потім остаточно навіє собі самоповагу, зберігаючи радше ілюзію цього почуття і не ризикуючи визнати її відсутності. Боятися зіткнення з цією проблемою — значить повірити, що найгірше становить правду.

Не скоєний колись злочин заражає душу почуттям постійної провини, не провали, помилки чи промахи, а замовчування, завдяки якому ви намагаєтесь усього цього уникати. Тут не йдеться про Первородний Гріх чи невідому вроджену ваду, а про усвідомлення самого факту замовчування, усунення діяльності розуму, відмову мислити.

Страх і провина — ваші постійні емоції, вони справжні й ви на них заслуговуєте, але вони не пояснюються якимись зовнішніми причинами, вигаданими вами, щоб приховати їхнє справжнє походження, не пояснюються «егоїзмом», слабкістю чи незнанням. Їхнє джерело — справжня і підставова загроза для вашого існування: страх — тому що ви відмовилися від зброї виживання, провина — тому що знаєте: ви зробили це свідомо.

Зрадивши розум, ви зрадили себе. Самоповага опирається на здатність людини думати. Его, яке ви шукаєте, оте осердя «я», що його неможливо ні виразити, ні окреслити, не є емоціями чи нечіткими мріями. Це ваш інтелект, суддя найвищого трибуналу, якого ви засудили, щоб віддатися на милість першого-ліпшого трюкача-волоцюги — ви його називаєте «почуттям». І ось ви волочитеся крізь накликану добровільно темряву, відчайдушно шукаючи безіменного вогню, назустріч згаслому світанку, який колись бачили, але втратили.

Погляньте лише, як наполегливо різні міфології використовують легенду про рай, що ним колись володіли люди, про Атлантиду чи Едем, про втрачене царство досконалості.

Суть цієї легенди залишилась у минулому не тільки всього людського роду, а й кожної окремої людини. Ви досі зберігаєте відчуття — не просто як спогад, а наче біль безнадійної туги, — що десь у перші роки дитинства, ще до того, як навчилися підкорятися, вбирати в себе жах бездумності, сумніватись у цінності власного розуму, ви пізнали осяйне існування, незалежність раціональної свідомості перед лицем Усесвіту. Це той рай, який ви втратили і який шукаєте. Рай, що належить вам, — тільки візьміть.

Дехто з вас так і не зрозуміє, хто такий Джон Ґолт. Але ті, хто пізнали бодай єдиний момент любові до життя, гордості за те, що вони гідні любові, ті, хто бодай одну мить милувалися цим світом і поглядами своїми давали йому дозвіл — пізнали, як воно: бути людиною. І я — єдиний, хто завжди знав, що цей стан зраджувати не можна. Я — людина, яка знала, що саме уможливлює цей стан, людина, яка практикує його весь час. Я — той, хто завжди був тим, ким ви були лише одну мить.

Ваша справа — зробити вибір. Цей вибір — відданість найвищому потенціалові — складається з прийняття того факту, що найшляхетніший акт, який ви будь-коли вершили, — це акт вашого розуму у процесі усвідомлення, що два плюс два дорівнює чотири.

Хоч хто ви є — люди, що перебуваєте зараз наодинці з моїми словами, зрозуміти які можна лише за допомогою чесності, — шанс бути людською істотою досі існує, але ціна цього шансу така: розпочати з нуля, постати оголеними віч-на-віч з реальністю і, давши зворотний хід коштовній історичній помилці, заявити: я є, а отже — я мислю.

Прийміть той невідворотний факт, що ваше життя залежить від розуму.

Визнайте, що вся ваша боротьба, ваші сумніви, удавання, оминання, — були відчайдушною спробою уникнути відповідальності вольової свідомості. Це були пошуки автоматичного знання, інстинктивної дії, інтуїтивної певності, й хоч ви називали їх тугою за станом ангелів, насправді прагнули досягнути тваринного стану.

Прийміть як свій моральний ідеал завдання стати людиною.

Не кажіть, що ви боїтеся довіритись розумові, адже ви так мало знаєте. Невже ви почуваєтеся безпечніше в оточенні містиків, які відкидають навіть той мізер доступних вам знань? Живіть і дійте у межах свого знання і продовжуйте його розширювати до меж власного життя. Поверніть собі свій розум, звільніть його з владних ломбардів. Прийміть той факт, що ви не знаєте всього на світі, але те, що ви удаватимете з себе зомбі, не додасть вам розуму; розум оманливий, але ваша бездумність не зробить вас непомильними; помилка, пережита на власному досвіді, безпечніша за десять правд, прийнятих на віру, бо перша помилка дає засоби для того, щоб її виправити, натомість друга знищує вашу спроможність відрізняти правильний вчинок від помилки. Замість мрії про те, щоб стати всезнаючим автоматом, прийміть факт, що будь-яке знання, отримане людиною, здобуте завдяки її власній волі та зусиллям. Це і вирізняє її у Всесвіті, це є її суттю, мораллю, її славою.

Припиніть давати злу стільки необмеженої волі, не дозволяйте йому стверджувати, що людина недосконала. За що ви так проклинаєте людину? Прийміть той факт, що у царині моралі ніщо, бодай трохи відмінне від досконалості, не спрацює. Але досконалість не слід визначати згідно з вказівками містиків (їх і так виконати неможливо), а моральне зростання — згідно зі справами, які не дають вільного вибору. Людина має єдиний підставовий вибір: думати чи ні, і в цьому полягає масштаб її чеснот. Моральна досконалість — це непорушна раціональність: не рівень вашої мудрості, а повне і неослабне використання вашого розуму; не межі вашого знання, а прийняття розуму як абсолюту.

Навчіться визначати різницю між недосконалими знаннями і порушенням моралі. Недосконале знання не є моральним недоліком, отже — його можна виправити. Тільки містик судить людських істот за критеріями неможливого, автоматичного всезнання. Але порушення моралі — це свідомий вибір дії, про яку відомо, що вона лиха, або свідоме уникання знання, тимчасове позбавлення можливості бачити і мислити. Те, чого ви не знаєте, — не підстава виносити проти вас моральне обвинувачення. Але те, що ви відмовляєтеся знати, — це ганьба, яка розростається у вашій душі. На недосконале знання можна робити поправку, але ніколи не можна пробачити або прийняти порушення моралі. Можна виправдати за браком доказів того, хто намагається пізнати. Натомість до тих вершителів нахабної розпусти, які висувають до вас вимоги, проголошуючи, що вони навіть не збираються шукати виправдання, оскільки просто відчувають, що правильно, як і до тих, хто відкидає неспростовний аргумент, кажучи: «Це ж логічно»