Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Хоч Діка й вразила сила волі, яку показав Перрі, проте він не вірив, що той і справді замислив самогубство. Навіть коли до «ряду смертників» дійшли чутки, ніби Перрі лежить майже непритомний, він сказав Ендрюзові, з яким уже встиг заприятелювати, що його колишній спільник прикидається.

— Просто хоче, щоб його визнали за божевільного.

Страшенний ласун, Ендрюз (він мав цілий альбом з повирізуваними малюнками різних наїдків — від полуничного пирога до смаженого поросяти) відказав на це:

— А може, він справді збожеволів. Подумати тільки — добровільно прирік себе на голод!

— Та він просто хоче видряпатися звідси. Вдає комедію. Щоб його визнали психом і послали до божевільні.

— Ні,— рішуче мовив Енді,— не можу я збагнути, навіщо задля цього отак себе мучити. Морити голодом. Адже рано чи пізно всі ми звідси виберемось. Чи то вийдемо ногами... чи винесуть у труні. Щодо мене, то мені байдуже, чи я піду сам, чи мене винесуть. Зрештою, кінець усе одно той самий.

Згодом Дік полюбляв повторювати ці Ендрюзові слова на доказ того, який він був «химерний хлопець» і як мало хвилювало його все, що діялося навколо («він наче десь над хмарами витав»).

А тоді він сказав Ендрюзові:

— Оце ж бо твоя біда, Енді, що людське життя нічого для тебе не важить. Навіть і твоє власне.

Ендрюз погодився.

— Скажу тобі навіть більше,— додав він.— Якщо я колись вийду звідси живий — взагалі на волю, за ці мури,— то, може, ніхто не знатиме, куди Енді подався, а от де він встиг побувати — знатимуть напевне.

Ціле літо Перрі відбув у тюремній лікарні, то лежачи в напівдрімотному заціпенінні, то поринаючи у нездоровий сон, після якого прокидався весь облитий потом. У свідомості його бриніли якісь голоси. Один голос настійно допитувався: «Де бог? Де бог?» — і якось Перрі прокинувся з криком: «Бог — це жовтий птах!..» А коли знову забувся сном, до нього повернулась ота його давня театральна фантазія: «Перрі О’Парсонс — людина-оркестр». Він побачив себе в одному з лас-вегаських нічних клубів, убраного в білий смокінг та білий циліндр, на яскраво освітленій сцені, де він грав по черзі на гармонійці, на гітарі, на банджо, на барабані, співав «Ти моє сонце» і вибивав чечітку на позолочених бутафорських східцях. Нарешті, спинившись на горішній площадці, він уклонився публіці. Та оплесків не почув, хоч просторий розкішний зал був ущерть заповнений людьми. Аж тоді він помітив, що публіка якась дивна: майже самі чоловіки й переважно негри. Дивлячись на них, засапаний і спітнілий актор нарешті зрозумів, чому вони мовчать: то були примари, привиди людей, страчених за вироком закону — повішених, отруєних газом, посаджених на електричний стілець,— і в ту ж мить він збагнув, що зараз має приєднатися до них, що оті позолочені східці вели на ешафот і що площадка, на якій він стоїть, уже провалюється під ним. Циліндр його покотився зі східців, і Перрі О’Парсонс, обпудившись та обкалявшись, віддав богові душу.

Одного дня він прочнувся від моторошного сну й побачив біля свого ліжка начальника тюрми.

— Що, страхіття якесь привиділося? — спитав начальник.

Та Перрі нічого не відповів, і начальник тюрми, що вже не раз приходив до лікарні й переконував в’язня припинити голодування, сказав:

— Я отут маю дещо. Від вашого батька. Подумав, що вам цікаво буде глянути.

Перрі, чиї очі видавалися тепер величезними на геть змарнілому, аж прозорому обличчі, вперто дивився в стелю. Діставши таку відсіч, начальник поклав на тумбочку біля ліжка кольорову поштову листівку й пішов.

Уже ввечері Перрі все-таки поглянув на листівку. Вона була адресована начальникові тюрми й надіслана з Блу-Лейка, штат Каліфорнія. Усього кілька рядків, написаних знайомим кострубатим почерком: «Шановний добродію! Як я дізнався, мій син Перрі знову у Вас. Відпишіть мені, будь ласка, що він накоїв і чи зможу я його побачити, якщо приїду. У мене все гаразд. Сподіваюсь, у Вас так само. Текс Дою. Сміт».

Перрі подер листівку на клапті, але вона запала йому в пам’ять. Ті кілька незграбних слів відживили в ньому почуття, збудили давню любов і ненависть, нагадали, що всупереч усім його намаганням, він ще живий.

— І я твердо вирішив,— розповідав він згодом одному знайомому,— що буду жити. Хто хоче моєї смерті, хай не сподівається від мене допомоги. Я так просто не здамся.

Другого ранку він попросив склянку молока — вперше за чотирнадцять тижнів. Поступово, дотримуючи дієти, він відновлював вагу, і на кінець вересня тюремний лікар, доктор Роберт Мур, визнав його досить зміцнілим, щоб повернутися до «ряду смертників».

Коли його привели туди, Дік засміявся і сказав:

— Ласкаво просимо додому, голубе!

Минуло два роки. Пішли в небуття Вілсон і Спенсер, залишивши Сміта, Гікока й Ендрюза наодинці з незгасними лампочками та затягнутими дротяною сіткою вікнами. Мешканці «ряду смертників» були позбавлені навіть тих розваг, що їх мали звичайні в’язні: їм не дозволяли слухати радіо чи грати в карти, навіть на прогулянки не виводили, та й узагалі не випускали з камер, окрім суботи, коли їх конвоювали під душ, після чого видавали чисту білизну. Єдиною іншою нагодою на якийсь час залишити камеру були дуже рідкісні відвідини адвокатів чи родичів. Раз на місяць приїздила місіс Гікок; чоловік її помер, і жила вона тепер, як казала Дікові, потроху в різних родичів.

Перрі здавалося, ніби він живе «десь під водою»,— мабуть, тому, що в «ряду смертників» здебільшого панували присмерк і тиша, неначе в океанських глибинах; чути було лише хропіння, кахикання, човгання капців та ще шурхіт голуб’ячих крил, що долинав знадвору, від тюремного муру. Але так тихо було не завжди. «Часом тут не почуєш і сам себе,— писав Дік в одному з листів до матері.— Перший поверх називають „ямою“ — туди кидають буйних в’язнів. А вони майже всі опираються й репетують мов скажені. Такий гвалт стоїть, що несила терпіти. І тоді ми всі починаємо кричати, щоб вони там угамувалися. Було б дуже добре, якби ти прислала мені затички для вух. Та, мабуть, не дозволять. Коли вже завинив, то нема тобі спокою».

Тій невеликій будівлі було вже понад століття, і