Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

рукавичками, і це його втішатиме, подумав він, втішатиме, бо він за всім цим страшенно скучив. І тому, жодного разу не поділившись з Імхофом своїми сумнівами, Фергюсон, дотримуючись угоди, укладеної в грудні, увійшов двадцять другого березня до кабінету тренера Сола Мартіно, щоби взяти інтерв’ю стосовно майбутнього сезону, і це інтерв’ю стало першою в низці з понад двадцяти статей, які він присвятив тої весни юнацькій бейсбольній команді Монклерської середньої школи.

Виявилося, що писати про бейсбол не так важко, як йому здавалося, насправді – зовсім неважко, тому коли сезон розпочався з виїзної гри в Колумбійській середній школі, Фергюсон поїхав туди на власному авто, думаючи більше про гру, яка мала відбутися пополудні, а не про слова, якими він її описуватиме. Він почувався безкінечно старшим, аніж рік тому, настільки старшим за будь-якого зі своїх ровесників, особливо хлопців зі шкільної команди (в якій грав би й він, якби не аварія й каліцтво), що, ніби намагаючись довести, наскільки сильно він змінився, Фергюсон, залишивши свою «Імпалу» в гаражі у Кролика для дрібного ремонту і поїхавши на іще одну виїзну гру до Іст-Оранджу, всівся на передньому пасажирському кріслі біля Сола Мартіно, а не в салоні зі своїми однокласниками, бо гамірливі жарти та гучний хлопчачий сміх втратили для нього всіляку привабливість – і раптом позаду лишився іще один шматочок його дитинства. То було так дивно – почуватися таким старим, сказав Фергюсон самому собі, дивно, бо через це йому було водночас і сумно, і радісно, що стало для нього цілковито новим почуттям, чимось абсолютно безпрецедентним в історії його емоційного життя, коли сум та радість зливаються в одну величезну, мов гора, емоцію, а коли перед ним постав уявний образ тої гори, йому враз пригадалася дівчина зі скелі Вайт-Рок на пляшці сельтерської води та його розмова шість років тому з тіткою Мілдред про Психею, коли вони обговорювали трансформацію гусені в метелика, бо приголомшливим моментом в отому перетворенні одного на інше було те, що гусені, мабуть, цілковито подобалося бути гусінню й повзати по землі, жодного разу не замислюючись про те, щоби стати кимось іншим, і хоч як би вона не сумувала з того, що припинила бути гусінню, було, безперечно, значно краще – і захоплююче – знову розпочати життя у вигляді метелика, навіть попри те, що життя метелика є небезпечнішим за життя гусені й інколи триває лише один день.

За перші п’ятеро ігор сезону згорьований від нерозділеного кохання Бобі Джордж заробив чотири аути, три хоум-рана і мав середній показник.632 при п’яти очках, зароблених в захисті та восьми – в нападі. Хоч як би там Маргарет О’Мара не вплинула на серце бідолахи, але погіршити його вправність як бейсболіста їй не вдалося. «Подумати тільки», сказав Фергюсону селекціонер з команди «Міннесота Твінз», дивлячись, як Бобі блокує ранера на другій базі, «цьому хлопцю виповниться вісімнадцять лише влітку!».

Шістнадцятого квітня Фергюсон сів і нарешті написав Емі короткого листа. «Я поступив», почав він. «Колумбія прийняла мене членом спільноти «Випускники-69» – і ця вельми промовиста цифра неначе сама підказує, що в майбутньому на мене чекають всілякі різновиди цікавої діяльності. На відміну від тебе, я не намагався не думати про тебе, а натомість зберігав у своїй пам’яті ніжно й ретельно (інколи – похмуро) протягом останніх чотирьох з половиною місяців. На твоє риторичне запитання відповідаю: Так, мені й досі цікаво, і буде цікаво завжди, бо я кохаю тебе до нестями і не уявляю без тебе свого життя. Скажи, будь ласка, коли ми зможемо побачитися знову. Твій Арчі».

Цього разу Емі не стала завдавати собі клопоту з написанням листа, а просто зателефонувала. Зателефонувала йому додому буквально через кілька годин потому, як отримала його послання, і першим, що вразило Фергюсона була та приємність, з якою він знову почув її голос з його суто Нью-Йоркською м’якою вимовою, яка перетворювала його ім’я на «Ахчі». Через якусь мить Емі повторила запитання з його листа: «Ти хотів би знати, коли зможеш знову мене побачити, так?» «А ти згодна?», поцікавився він. На що Емі відповіла: «Так, згодна. Коли завгодно. Коли завгодно, починаючи з цієї хвилини».

Отак знехтуваний Фергюсон знову потрапив у милість до примхливої королеви, і оскільки вона визнала, що поводився він шляхетно – без благальних листів та телефонних дзвінків і без скиглійських умовлянь відновити його колишній статус при монаршому дворі, то першими словами, якими вона зустріла Фергюсона, коли той приїхав до Нью-Йорка наступного вечора, були «Ти – мій єдиний, Арчі, мій один-єдиний на мільйон», а через те, що вона розплакалася, коли він її обійняв, Фергюсон здогадався, що життя королеви протягом останніх чотирьох з половиною місяців було не цукор, що були речі, за які їй було соромно, серед яких, безумовно, був секс, і тому вирішив не ставити їй жодних запитань, ані в той момент, ані згодом, бо йому не хотілося чути про інших хлопців, з якими вона спала, не хотілося уявляти собі її голе тіло в ліжку з іще одним голим тілом, чий дебелий та довгий прутень совався поміж її розставленими ногами. Будь ласка, не треба ані імен, ані описань, жодної деталі будь-якого штибу, і через те, що він так нічого у неї й не спитав (хоча вона, безперечно, цього очікувала), Емі притулилася до нього іще міцніше.

То була найпрекрасніша весна в його житті, весна, коли він знову поєднався з Емі, коли знову міг з нею говорити, тримати в руках її голе тіло, слухати, як Емі несамовито лає Джонсона та ЦРУ за те, що ті відправили двадцять тисяч вояків до Домініканської республіки, аби усунути з президентської посади щойно обраного письменника й історика Хуана Боша, бо той начебто перебував під впливом комуністів, що було неправдою; і взагалі – навіщо втручатися в справи тієї країни, коли Америка й так вже заподіяла багацько шкоди в інших частинах світу? – Фергюсон обожнював Емі за чистоту та щирість її обурення, і йому було страшенно приємно знову проводити з нею вихідні в Нью-Йорку, де через кілька недовгих місяців житиме і він сам, а окрім Емі та весна була прекрасною ще й тому, що нарешті всі його тривоги з приводу наступного року лишилися позаду, і це означало, що вперше за увесь час навчання в школі він зможе розслабитися й побайдикувати, як могли побайдикувати й решта випускників протягом отих двох місяців dolce far poco, які трохи послабляли задавнені конфлікти і ворожнечу та зближували старшокласників у міру того, як їхнє спільне