Читати книгу - "Вовк-тотем"

Територія нового пасовища була дуже широкою, тут було вдосталь трави й води і поки що випасалась тільки худоба однієї великої бригади, тому, як виняток, на бригаді дозволили табунам, після того, як вони нап’ються води, ненадовго залишатися на пасовищах, призначених для корів і овець. Оскільки ніхто їх не проганяв криками, коні зупинилися й, нахиливши голови, почали скубти траву.

Погляди Ченя і Яна привернули високі, дебелі й справні жеребці. Вони майже повністю злиняли, тому вилискували своєю шерсткою на сонці ще яскравіше, ніж атлас на монгольському національному халаті. Коли жеребці починали рухатися, потужні м’язи під їхньої атласною шкірою починали перекочуватися, й було схоже, ніби це карасі плавають у воді. Жеребці найбільше вирізняються з-поміж звичайних коней у табуні своїми левиними гривами, що закривають їм очі, всю шию, груди й передні ноги. Найдовшою чуприна в них виростає у місці з'єднання шиї й плечей — тут вона може сягати нижче коліна, аж до копит і навіть волочитися по землі. Коли вони опускають голову, щоб поскубти траву, грива спадає долу, закриваючи половину тіла, й вони стають схожими на демонів з розкиданим по плечах волоссям, але без голови і без облич. Коли вони мчать, задерши голови, їхні гриви летять за вітром, мов важкі військові прапори відбірної степової кінноти, що мають загрозливу силу і змушують ворогів тремтіти при одному своєму вигляді. Характер у жеребців лютий і запальний, тож у степу ніхто не наважується їх приборкувати, сідлати чи їздити на таких гарячкуватих конях. У степу жеребці виконують дві функції: запліднення й охорони кінських родів у табуні. Вони мають високе почуття обов'язку перед родом і заради нього здатні йти на ризик, тому і є найбільш лютими і впертими. Якщо племінних биків, які після запліднення відразу тікають, усі вважають ледарями, то жеребці в монгольському степу є «справжніми чоловіками».

Раптом розпочалася запекла кінська битва: усі жеребці в табуні, мов скажені звірі, люто кинулися в бійку, і під «оглядовим майданчиком» спалахнула щорічна битва монгольських коней, коли жеребці в табуні відганяють своїх дочок і змагаються за нових партнерок.

Хлопці втрьох сіли на траву поряд із «вовчим колом» і застигли, спостерігаючи за битвою. Вовчик також усівся на протоптану доріжку і, не рухаючись, увіп'явся очима в табун. Його загривок тремтів, мов у голодного вовка в снігу. Вовки мають вроджений страх перед міцними й лютими жеребцями, однак він повністю занурився в битву.

У табуні, що складався із понад п'ятиста дорослих коней, було більше десятка родів, і кожний жеребець очолював свою «сім'ю». Найбільші такі «сім'ї» могли нараховувати 70–80 коней, а найменші — ще не мали й десяти. «Сім'ї» складалися з дружин, наложниць і дітей жеребця. У давнину в питанні парування й розмноження монгольські коні були навіть більш прогресивними й цивілізованими, ніж деякі люди. Для того щоб вижити в жорстокому степу в умовах постійних атак і ловів з боку вовків, коні повинні були безжально викорінювати парування між близькими родичами, щоб підвищити якість і боєздатність своєї популяції.

Щороку влітку жеребці раптом втрачають обличчя «люблячого батька» і безжально виганяють за межі родини трирічних кобил, які ось-ось мають стати статево зрілими, не дозволяючи їм перебувати поряд із матерями. У той час скажені довгогриві «молоді татусі» ганяють і кусають своїх дочок, мов відганяють вовків від стада. Молоді кобили жалібно іржуть від болючих укусів, і в табуні починається безлад. Щойно в молодої кобилки з’явиться можливість підстрибнути ближче до матері, не встигне вона передихнути, як розлючений жеребець швидко її наздоганяє й починає бити копитами та кусати, не залишаючи їй жодної можливості для протистояння. Щоб уникнути ударів копит, молода кобила вимушена вибігати за межі родини, видаючи жалібне й довге іржання, в якому міститься прохання про милість до батька. Однак жеребці витріщають очі, люто роздувають ніздрі, риють землю копитами і з безжальним і загрозливим виглядом не дозволяють донькам повертатися в межі родини. Якщо ж матері молодих кобил намагаються захистити власних дочок, вони відразу ж отримують потужного стусана від чоловіка, тож, зрештою, старшим кобилам не лишається нічого кращого, як дотримувати нейтральної позиції, і вони нібито розуміють поведінку чоловіка.

Щойно завершувалася велика битва з доньками і їх нарешті виганяли за межі роду, як у табуні починалася ще більш жорстока боротьба за нових партнерок — у монгольському степу це було справжнє виверження дикої самцевої природи. Молоді кобили, яких вигнали за межі роду і які тепер не мали родини, куди могли повернутися, відразу ж ставали об’єктами боротьби для інших жеребців, які не мали з ними кровного зв’язку. Усі жеребці високо піднімалися на задніх копитах, розбивалися парами, один напроти одного, й починали битися, тож цілий табун за короткий час виростав удвічі. Вони використовували свої важкі й величезні копита як зброю, і в повітрі тільки й видно було ці копита — ніби хтось розмахував молотками, кулаками чи сокирами. При ударах кінські копита дзвеніли, зуби стукали, слабкі коні падали на землю й тікали, а сильні коні так спліталися в боротьбі, що їх неможливо було розділити. Хто не дуже майстерно володів передніми копитами, той пускав у хід зуби, а хто і з зубами не справлявся, той розвертався й бив задніми копитами — своєю суперзброєю, здатною пробити вовкові чоло. Під час битви у деяких коней були розбиті голови, перебиті ноги, розпухлі груди, однак все одно було не схоже, щоб жеребці збиралися припиняти битву.

Якщо ж якась молода кобила намагалася скористатися цим моментом і повернутися до своєї родини, її починали переслідувати й кусати вже двоє — і розлючений батько, і хтивий залицяльник; при цьому вони із суперників раптом перетворювалися на бойових друзів і разом заганяли молоду кобилу туди, куди їй належало йти.

Найкрасивіша й найміцніша в табуні біла молода кобила стала об’єктом запеклої боротьби двох найбільш лютих жеребців. Її новенька сніжно-біла шерстка була