Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

На кілька років старший за мою маму, Фальк мав просто розкішний вигляд, як і всі де Віллерзи, яких мені випало бачити. Він нагадував мені дужого ватажка вовчої зграї. Його пишне волосся вже посріблила сивина, підкреслюючи яскравий блиск бурштинових очей.　

— Бачите, Марлі, ніхто не заблукав, — сказав він зумисне жваво, звертаючись до містера Марлі, який сидів у кімнаті на стільці, але, побачивши нас, підскочив і заходився нервово розминати пальці.　

— Я просто… я думав, що з огляду на безпеку… — затинався він. — Прошу, вибачте мені, пане…　

— Ми дуже вітаємо таке серйозне ставлення до своїх обов’язків, містере Марлі, — похвалив містер Джордж.　

А Фальк запитав:　

— Де містер Вітмен? Нас запросили на чай до декана Сміта, я хотів підкинути його на своїй машині.　

— Щойно вийшов, — пояснив містер Марлі. — Дивно, що ви не зустріли його дорогою.　

— Ох, тоді я покваплюся, — може, наздожену його. Томасе, ти йдеш?　

Містер Джордж мигцем подивився в мій бік і кивнув.　

— А з тобою, Ґвендолін, ми побачимося завтра. На підготовці до великого балу. — Уже біля дверей Фальк обернувся і ніби мимохідь додав: — До речі, передавай привіт мамі. Як вона, все гаразд?　

— Мама? Атож, усе гаразд.　

— Радий чути, — з мого погляду він, певно, зрозумів, що це питання ще дужче збило мене з пантелику, тому він докинув: — Мати-одиначка, змушена працювати, аби прогодувати сім’ю, їй не позаздриш. Тому я радий чути, що в неї все добре.　

Тепер я взагалі перестала розуміти, куди він гне.　

— Втім… може, вона вже не одна? Ґрейс приваблива жінка і напевно зустрічається з чоловіками, можливо, має постійного кавалера…　

Фальк вичікувально дивився на мене, але я лише насупилась. Тоді він скинув оком на наручний годинник і вигукнув:　

— Отакої! Як пізно! Тепер мені справді час іти.　

— Це було питання? — уточнила я, коли двері за Фальком захряснулись.　

— Так, — хором відгукнулися містер Джордж і містер Марлі, а містер Марлі миттю побуряковів.　

— Гм… Гадаю, він хотів з’ясувати, чи є у неї кавалер, — пробурмотів він.　

Містер Джордж засміявся:　

— Фальк має рацію. Якщо наш Рубін хоче трохи побути тут увечері, нам варто не гаючись послати її в минуле. Ти який рік обираєш, Гвендолін?　

Відповідно до нашого з Леслі Грандіозного Плану я якнайбайдужішим тоном відповіла:　

— Та байдуже. Певно, 1956-й… Це ж 1956-го підвал очистили від щурів, і в ньому стало навіть трохи затишно. — Про те, що цього затишного і «безпацючого» року я зустрілася зі своїм дідусем, я, звісно, промовчала. — Там у мене не трусились жижки і я змогла навіть повчити французькі слова.　

— Гаразд, — сказав містер Джордж. Він розгорнув пухкий журнал, а містер Марлі відсунув товстий настінний килим, що приховував надійний сейф із хронографом.　

Марно я намагалася зиркнути через плече містеру Джорджу, поки він гортав сторінки, бо його широка спина затуляла журнал.　

— Отож погляньмо, це було 24 липня 1956-го, — промовив містер Джордж. — Увесь час ти перебувала там і лише о 18:30 стрибнула назад у сьогодення.　

— Значить, 18:30 цілком підійде. — Я палко сподівалася, щоб наш із Леслі план спрацював. Якщо я стрибну в ту саму хвилину, з якої зникла минулого разу, то не муситиму гаяти час, шукаючи дідуся, бо він не встигне піти далеко.　

— Як на мене, краще поставити 18:31, — запропонував містер Джордж. — Щоб ти часом не натрапила там на саму себе.　

Містер Марлі тим часом поставив на стіл скриньку з хронографом, обережно розгорнув із замшевої тканини коштовний апарат і пробелькотів:　

— Але цей час, точно кажучи, не є нічним. Містер Вітмен вважає…　

— Так, нам відомо, що містер Вітмен дуже серйозно тлумачить вказівки Вартових, — зауважив містер Джордж, крутячи зубчасті коліщатка. Серед вишуканих строкатих зображень планет, звірів і птахів на поверхні цього дивного приладу випиналися самоцвіти, такі великі й сяйливі, що мимовіль засумніваєшся у їхній справжності. Вони аж надто нагадували дитячі пластикові намистини, що з них моя менша сестричка робила собі прикраси.　

Кожному мандрівникові в часі з Кола дванадцяти було присвоєно один із самоцвітів. Мені відповідав рубін, а Ґідеону — діамант, і то такий величезний, що за нього напевно можна було б придбати будинок на кілька сімей на околиці міста.　

— Я гадаю, ми з вами як джентльмени не змусимо даму сидіти саму вночі, в темному підвалі, авжеж, Лео?　

— Лео — як мило, — сказала я.　

— Скорочене від «Леопольд», — зауважив містер Марлі, а його вуха засвітилися, мов задні фари спортивного авто. Він сів за стіл, поклав перед собою журнал і зняв ковпачок із чорнильної ручки. Отже дрібний охайний почерк, що рясно вкривав сторінки журналу — дати, час та імена, — напевно, належав саме містерові Марлі. — Моя мати ненавидить це ім’я. Але всі первістки у нашому роду мають саме його. Така-от традиція.　

— Лео є прямим нащадком барона Мирослава Олександра Леопольда Ракоці, — пояснив містер Джордж, трохи обернувшись, щоб поглянути мені в очі. — Як ти знаєш, барон Ракоці був легендарним супутником графа Сен-Жермена, у Хроніках Вартових він згадується під ім’ям «Чорний Леопард».　

— Що, справді? — розгубилась я, подумки порівнюючи містера Марлі з худим і блідим Ракоці з лячними блискучими очима. Проте так і не знайшла, що сказати. Чи слід було мені відповісти щось на кшталт: «Ну й радійте, що вигляд ви маєте інакший, аніж ваш похмурий пращур із двома очима-ліхтарями, тож це зовсім не погано бути таким ось рудим, веснянкуватим і круглолицим містером Марлі».　

— Мій дід по батьковій лінії… — озвався містер Марлі, але містер Джордж похапцем перебив його.　

— Ваш дід пишався б вами, — переконливо сказав він. — Перш за все, якби дізнався, як чудово ви склали іспити.　

— Окрім предмета «Традиційні виправи», — зауважив містер Марлі. — Тут у мене лише оцінка «задовільно».　

— Ах, кому це зараз потрібно, ці знання давно застаріли, — містер Джордж простягнув мені руку. — Ґвендолін, я готовий відправити тебе в 1956 рік. Хронограф перенесе тебе в минуле на три з половиною години. Стеж за своїми кишенями і не забувай у кімнаті нічого, пам’ятаєш? Містер Марлі чекатиме, поки ти повернешся.　

Однією рукою я притиснула до грудей наплічник, а другу простягнула містеру Джорджу, щоб він засунув мій вказівний палець у крихітний отвір хронографа.　

Голка вп’ялася в подушечку пальця, і рубін спалахнув, заливаючи кімнату червоним світлом.　

У голові запаморочилось, я заплющила очі й відчула, що відлітаю кудись ген-ген. Спромігшись за мить озирнутися, я не побачила ні містера Марлі, ні містера Джорджа, ні стола з хронографом.　

Навколо значно потемнішало, у кімнаті горіла однісінька лампочка, освітлюючи