Читати книгу - "Вільні, Foma"

     Ми перейшли Міст Легіонів і нарешті сформувались в протестувальницький ряд непогідних. Ми проходились вулицями і люди сприймали нас не надто тепло. Їхні погляди косо відбивались від прапорів позаду, і відразу щезали, потайки ховаючи усю неприязнь. Але мені було байдуже. Зовсім несамовито мене розчулювали усі ці кольори екстравагантних моментів. Адже тут панувала свобода. Тут ми і не знали, що можемо бути не правими, адже чітко намагались доносити свою позицію. Поки ми вільні — говоримо від себе, позбавлені волі — говоримо за царя. Свобода не глечик — без обмежень ми віримо, що світ досі можна змінити. Принаймні того плекали серця мітингувальників, хоч якими смішними я собі не здавався. Я не кричав, але мовчки ішов поруч; відчував, що несу хрест правди. Без зброї і крові. Лише сумлінно, скрізь тисячі кольорів, ми фарбували ідейність свободи, яку вважали правою. Та вони і не знали, що вільні підкоряються спраглим на їх повітря легеням.

     Ми оминули Вацлавську площу, тоді звернули ліворуч і пішли на Стромовську. Там відстоявши 10 хвилин, закликаючи до справедливості, ми змістились до Тинської. Пройшли мистецьку галерею, Дім чорної Мадонни і нарешті дісталися Порохової Брами. Там більша частина продовжила рух вже з менш кольоровою доріжкою, вже тихіше виказуючи своє невдоволення. Я лишився з одним хлопцем і двома дівчатами. Вони виглядали найбільш урівноваженими. Усі з пристрастю, і неймовірним піднесенням обговорювали події, які носились буревієм по світу. Ці люди були доступними в прийнятті нових думок; не відчужувались від депресивних тем, які досі лунали лише в моїй голові. Вони знали, що війна, і чули, що найбільша з часів другої світової, і на рівні з нею в її жорстокості. Але не мали жодного уявлення як насправді там живуть люди.

     — Європа мала б більше допомогати людям. Люди ні в чому не винні! — радикальним тоном верещала одна з дівчат.

     — Вони не захопити Україну хочуть, але знищити і все те живе, яке протримається — опанувати, аби навіки заволодіти їх тілами, свідомістю, і навіть почуттями.

     — Правда в тому, що єдине на чому тримається увесь цивілізований світ, у випадку з Росією — провалилось. Не було ані гарантій, ані превентивних дій. Вільний світ відреагував стурбованістю. А надання допомоги вимірюється виключно в тонах крові любей.

     З кожним реченням цієї спілки, я відчував себе учасником якогось елітного, і не менш смішного товариства. Все це чомусь було  вкрай забавним.

     — Так, Росія очевидно не країна для нашого світу. Я гадаю, вона з іншого виміру. — Гротескно провів хлопець. — І війна не закінчиться поки вона існуватиме. Там ж проваджують смерть і спричинення горя як обовʼязковий податок в країні. Як інакше?

     — Не буває таких ситуацій, щоб люди не розгребли. Ми ж у світі найбільше від усіх гівна заносим, от і знаємось на ньому найкраще. Гівносортувальники. — Не стримався хлопець. — Все існування, відколи історія почалася, тільки тим і займаємось, що сортуємо себе з іншими за можливість подальшого існування. А зрештою усі опиняємось у багнюці власних діянь. Гадаю людству вже час обумовити сутність нашого спільного перебування на землі. Інакше скоро самі відстортуємось до такого, що не буде вже кому нас сортувати. — Не без фальші, але істотно провадив він, зовсім не знаючи, про що сам тлумачив.

     Цей хлопець видався мені найбільшим прагматиком серед інших, адже щось в його поемах, та було!

    Ми знизили оберти діалогу, і разом пішли в ресторан, який за словами винуватців торжества, не різнився ламопвістю і затишком всієї Чехії, в порівнянні з іншими країнами. Я сприйняв ці слова з недовірою, але все-таки, це було краще ніж повертатись в гуртожиток.

     Ресторан виявився баром, а його затишок прирівнювався до криївки, якби її побудували не львівські націоналісти. Після того як нам принесли по чарці сливової настоянки в якій було близько 70 градусів міцної насолоди, я та Агата замовили звичайної наливки, а Фріда з Альбертом замовили ще пляшку сливовиці. З кожною хвилиною цей заклад покидала душа, з кожною чаркою її залишки розвіювалися вже теплим, чеським запахом в якому совикуплялись натхнення та надлишок живої, насиченої енергії.

     Ми вийшли з ресторану і пішли на Прагу один. Там взяли глінтвейну і, перейшовши на інший берег, на Малостранську, ми гуртом вилізли на Празький град. Альберт був найбільш активним, вражений невгамовними краєвидами, які відкривались з узвишшя. Град був зачинений, тож ми пішли дивитись «Ейфелеву вежу». Хоч я і не був у Парижі, але Петршинська вежа ані трохи не виглядала як паризький витвір 19 сторіччя. Вже на горі, до мене почали доходити останні промені сонця. Поки Фріда з Альбертом пішли на вежу, ми з Агатою спробували розговоритись. Вона була француженкою, і на мій подив вона добре усвідомлювала, події на сході Європи.

     — Як тобі тут?

     — Надто тихо.

     Вона засміялась і продовжила:

     — До літаків вже звик?

     — Частково. У нас від гуртожитка аеропорт не далеко, тож деколи стоїть такий гул ніби Іскандери летять. Часом це більше схоже на винищувачі, але в будь-якому випадку ці звуки несуть за собою жахливі спогади.

     — Так. Від такого тяжко позбутися.

     — Забути пережите не здається можливим, але мене постійно мучить думка, що забуваючи біль я зраджую свою ідентичність.

     — Все минеться. Ти завтра що робитимеш?