Читати книгу - "Вільні, Foma"

     — Спробую не впасти у відчай.

     — Ну, в будь-якому разі… — вона протягнула руку в якій тримала папірець. — Приходь завтра.

     — Який привід?

     — Людям не потрібний привід щоб бачитись.

     Я взяв папірець. Поки спустились Фріда з Альбертом, ми обміркували питання глобального потепління, несвідомого покоління, і розпрощавшись — розійшлись.

     З іншої сторони гори були руїни на яких всі фотографувались. Чи знають вони для чого слугували ці споруди? Скільки трупів на собі тримали? Скільки крові з них розпивали дощі?

     Я повернувся в гуртожиток ввечері. В кімнаті досі спав Бідан з якоюсь дівчиною, тому я взяв пательню з продуктами, і вийшов на кухню. Там знову стояла дівчина яка пропонувала мені спробувати її страву.

     — Привіт. Я забула дати тобі свій контакт. — Вона протягнула телефон, — Я Хелен до речі.

     — Фома. Ти звідки?

     — Я чешка. Спробуєш?

     У неї на плиті вже кипіло рагу. Я глянув на плиту, тоді на Хелен, тоді перевів погляд на свою картоплю.

     — Добре.

     Поки я приймався готувати, вона перемішала свою гастрономічну заливку, і запросила мене до столу.

     — Смачно. Дуже. Дякую.

     — Ще хочеш?

     — Мені потрібно своє приготувати, інакше згниє.

     Я готував. Вона почала малювати. Я підійшов поцікавитись що там, але вона відвернула малюнок і сказала, щоб я всміхнувся. Швидко зрозумівши, я холодно всміхнувся, і продовжив готувати.

     — Я тебе малюю.

     — Добре.

     Вона продовжила розповідати як сильно любить малювати, і що я надто вродливий аби стриматись. І що малюють дитячі карикатури, а портрет — пишуть! Тоді додала, що я схожий на якогось актора і що мені не вистачає зросту і краси. Я механічно погодився і продовжив готувати.

     — Що ти готуєш?

     — Вечерю.

     — Даш спробувати?

     Я кивнув.

     Нарешті приготувавши, вона на швидку руку спробувала і подякувала. Захоплено, вона ще раз похвалила мою страву, і зібравшись пішла до кімнати.

     На самоті на мене знову накинулись сльози сиріт, і змучені, холодні очі їх дітей. Я відчував як тяжкий камінь тягнув мене на дно совісті і печалі. Але в цю саму мить на кухні зʼявився поляк. Спочатку я його не впізнав, але витримавши з ним погляд ми відчули як в житті запалала іскра надії.

     Він щось кинув у мікрохвильовку, і перекинувшись зі мною парою слів, зателефонував товаришу.

     Посмішка цього поляка надто вже надихає мене аби не забутись в щасливих іскрах. На кухні зʼявився ще один чоловік.

     — Я Войтек.

     — Так. — Сказав я щиросердно всміхаючись.

     — А це Міха.

     — Приємно. — Весело, я потиснув йому руку і широко всміхнувся.

     Міха приніс з собою три «Козла», і ще літер іспанського вина в картонці.

     Ці люди з кожним словом вдихали в мене життя. Прості і щасливі від того, що просто живуть, дихають і сміються. Їм не треба ходити на мітинги, не потрібно накурюватись, чи шукати недоліки в інших. Вони були живими. Вони просто любили і поважали, — не намагались душити повітря своєю награною естетикою, адже не грали, але були живими.

     Ми просиділи до третьої ночі. Війна вже не тиснула трагічним поневірянням, тільки опорою для розсудливих ідей. Я зрозумів, чому наші російські сусіди, які постійно кричали про братерство, не годились нам і в далеких знайомих, адже по суті своїй в поляках було стільки ж любові і щирості скільки в українців. Та росіянам цього не збагнути. Вони не знають як це — любити.