Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

серед цього величного спокою. Сонце, яке цього ранку 13 травня ще невисоко піднялося на небі, поставало справжнім володарем Сицилії: жорстоке й невблаганне, запаморочливе, мов наркотик, воно пригнічувало людську волю і тримало все живе в стані рабської покори, заколисуючи у неспокійних снах, бурхлива свавільність яких вихлюпувалась у реальне життя.

«Потрібен буде не один Віктор-Еммануїл, щоб знешкодити цей магічний дурман, що ллється на нас з небес».

Отець Пірроне підвівся, поправив пояс і, підійшовши до князя, простяг руку.

— Ваша вельможносте, я був надто зухвалий. Не позбавляйте мене своєї прихильності, але благаю вас — висповідайтесь.

Кригу було пробито. Князь виклав отцеві Пірроне свої політичні передбачення. Але єзуїт був далекий від того, щоб поділяти його спокій, і знову став уїдливим:

— Відверто кажучи, ви, аристократи, вступаєте в змову з лібералами, та що я кажу — з самими масонами, за наш кошт, за кошт церкви. Адже ясно, що наші багатства, ті багатства, які є власністю бідних, будуть захоплені і поділені між найбезсоромнішими верховодами. А хто після цього рятуватиме від голоду тих нещасних, яких зараз годує і опікає Церква?

Князь мовчав.

— А знаєте, як вони втихомирюватимуть цю охоплену відчаєм юрму? Не знаєте? Ну, то я скажу вам, ваша вельможносте! Їй кинуть спочатку один шматок, потім другий, а далі і всі ваші землі. І Всевишній таким чином установить своє правосуддя, хоч і за допомогою масонів. Наш Господь зцілював сліпих тілесно, але хто допоможе сліпим душею?

Бідолашний отець Пірроне аж засапався: глибокий жах від думки про неминуче пограбування церковної власності поєднувався в ньому з докорами сумління, що він дозволив собі так забутися; нарешті, він боявся образити князя, бурхливі спалахи гніву та байдужу добрість якого чудово знав. Тому він вирішив, поки не пізно, прикусити язика. Князь мовчки протирав лінзи далекоглядної труби і, весь поглинутий цим копітким заняттям, здавалось, не чув гірких докорів єзуїта. По якомусь часі він підвівся і ретельно витер ганчіркою руки. Лице його не виражало нічого, а світлі очі лиш уважно оглядали кожен ніготь, щоб під жодним з них, бува, не залишилось бруду. А внизу, навколо вілли, панувала глибока, дзвінка, аристократична тиша; віддалений гавкіт Бендіко, який завзявся на собаку садівника в глибині саду, та глухе ритмічне стукотіння ножа на кухні, де готувалося м’ясо на обід, не порушували, а, навпаки, підсилювали її. Все живе немов заціпеніло, паралізоване, засліплене палючим південним сонцем. Князь підійшов до столу, сів біля отця Пірроне і, взявши гостро заточеного олівця, якого кинув розгніваний єзуїт, почав малювати бурбонські лілії. Його серйозне обличчя мало такий незворушно спокійний вираз, що священик поволі забув про своє занепокоєння.

— Ми не сліпі, любий панотче, ми звичайні люди. Навколо нас усе змінюється, і тому ми намагаємось пристосуватись до нової дійсності, як водорості до руху хвиль. Нашій святій Церкві було недвозначно обіцяно безсмертя, а нам, як соціальному класові, — ні. Коли б якийсь паліатив дозволив нам проіснувати ще сто років, то для нас це було б рівнозначно вічності. Ми щонайбільше можемо ще дбати про наших синів та онуків, а поза цим у нас немає жодних обов’язків. Мене особисто анітрохи не турбує доля моїх нащадків, які житимуть в тисяча дев’ятсот шістдесятому році. А церква, навпаки, повинна дбати про те, що буде за сто років, бо їй судилося вижити. В самій причині її розпачу криється і її розрада. І якби тепер чи в майбутньому їй довелося рятуватись ціною нашої загибелі, думаєте, вона відмовилася б од цього? Звичайно, ні — і мала б рацію.

Після своєї пристрасної промови отець Пірроне так втішився, що вона не викликала князевого гніву, що, вислухавши його тираду, аніскілечки не образився. Правда, слово «розпач» у поєднанні з церквою було неприпустимим, але як сповідник він уже давно звик пропускати повз вуха подібні прояви нещадного князевого скепсису. Проте йому не хотілося, щоб останнє слово залишалось за співрозмовником.

— У суботу вашій вельможності доведеться спокутувати не тільки вчорашні гріховні вчинки, а й сьогоднішні гріховні помисли. Пам’ятайте про це!

Заспокоївшись, вони почали обговорювати повідомлення, яке незабаром треба було відіслати до однієї чужоземної обсерваторії, в Арчетрі. Немов керовані числами, небесні світила, невидимі в цю пору, невпинно борознили ефір по своїх незмінних траєкторіях. Пунктуальні комети в точно визначений час з’являлись на побачення до тих, хто стежив за ними, і їхня поява не провіщала катастрофи, як гадала Стелла, а, навпаки, була тріумфом людського розуму, який, здавалось, указував їм правильний шлях у бездонних глибинах всесвіту. «Чи варто непокоїтись через те, що десь унизу всілякі Бендіко ганяються за своїми простодушними жертвами, а кухарський ніж патрає плоть невинних звірят? З висоти цієї обсерваторії блазнювання одного і кривавість другого зливаються в єдиній гармонії. Що може зрівнятися з радістю розумового життя в оці врочисті і величні, як сама смерть, хвилини?»

Так думав князь, забувши і про свої постійні примхи, і про вчорашні плотські втіхи. Ці короткі хвилини розмислів духовно очистили його і наблизили до вічності більше, ніж будь-яке благословення отця Пірроне. Того ранку цілих півгодини божества на фресках стелі й мавпи на шпалерах салону знову змушені були мовчати. Але ніхто в салоні цього не помітив.

Коли дзвінок почав скликати всіх до столу, князь і отець Пірроне були вже цілком заспокоєні; з’ясувавши для себе сенс політичних подій, обидва немов піднеслися над ними. Атмосфера незвичайного спокою поширилася по всій віллі. І обід, головна трапеза дня, минув без інцидентів. Усі вже сиділи за столом, як раптом у двадцятирічної княжни Кароліни одірвалася погано прикріплена букля і впала на тарілку. Будь-якого іншого дня ця пригода могла б зіпсувати всім настрій, але зараз вона викликала лише загальний добродушний сміх. Коли її брат, який сидів поруч, підняв буклю і приколов її до свого коміра, звідки вона звисала, мов чернецька відлога, навіть сам князь не міг стримати посмішки. Ні для кого вже не було таємницею, куди і чого поїхав Танкред, і всі, за винятком хіба мовчазного Паоло, збуджено обговорювали цю подію. Доля Танкреда нікого особливо не турбувала, крім князя, який і досі відчував у глибині душі якусь невиразну тривогу, та Кончетти, на біле прекрасне чоло якої немов упала тінь. «Дівчинка, мабуть, закохана в цього пройду. Це була б чудова пара. Але боюсь, що Танкред націляється вище, тобто нижче». Цього дня, заспокоєний ранковими роздумами, дон Фабріціо знову став добрим та лагідним. Щоб утішити дочку, він почав говорити про неефективність зброї королівської армії і пояснив, що брак