Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Князь відчув себе приниженим: ці шахраї вже готові взяти його під своє заступництво — і то лиш завдяки тому, що жовторотий Танкред доводиться йому небожем. «Якщо так і далі триватиме, то за тиждень я змушений буду просити захисту в Бендіко!» Він з такою силою крутнув пальцями вухо собаки, що той аж заскиглив од болю.
Те, що сказав Руссо опісля, трохи заспокоїло князя.
— Вірте мені, ваша вельможносте, усе це на краще. На поверхню випливуть розумні та чесні люди. А все інше залишиться, як і досі.
«Вся суть цієї катавасії була в тому, що дрібні провінційні ліберали вирішили усунути перешкоди до власного збагачення, ось і все. Що ж, ластівки відлітатимуть трохи швидше, ніж досі, та й годі. Зрештою, їх ще стільки в гнізді!»
— Хтозна, може, ти й маєш рацію.
Тепер князь уже міг з’ясувати собі справжній сенс і загадкових слів Танкреда, і промовистого натякання Феррари, і нещирої, але багатозначної балаканини Руссо. Від колишнього занепокоєння не залишилось і сліду. Можливо, станеться чимало всіляких подій, але це будуть лише незначні епізоди галасливої романтичної комедії, для успіху якої доведеться окропити кількома краплинами крові блазенське вбрання її героїв. У цій країні компромісів марно було б сподіватися французької несамовитості; а втім, хіба ж сталося щось серйозне в самій Франції, за винятком подій у червні сорок восьмого року? Лише завдяки природженій ввічливості князь стримався, щоб не сказати: «Я все чудово зрозумів, ви не збираєтесь винищувати нас, своїх “батьків”, ви лише хочете тихо, делікатно зайняти наше місце. Навіть соромливо тицьнете нам кілька тисяч дукатів відступного. Хіба не так? Твій онук, шановний Руссо, щиро вважатиме себе бароном, а ти сам захочеш називатись, скажімо, нащадком якогось боярина з Московії, завдяки своєму йменню, хоч насправді воно означає, що ти просто син рудого селюка[70]. А дочку зможеш віддати за когось із нас, можливо, навіть за Танкреда з його аристократичними білими руками та синіми очима. Адже вона гарна, і варто їй тільки привчитись частіше митися… Певна річ, все залишиться, як і до цього. Хіба що певні верстви непомітно поміняються місцями. Мої золоті ключі камергера, моя темно-червона стрічка ордена Святого Януарія[71] мирно лежатимуть у шухляді, поки котрийсь із синів Паоло не виставить їх напоказ під скляним ковпаком, але Саліни залишаться Салінами. Можливо, як компенсацію, їм нададуть місце в сенаті або повісять на шию ордени Святого Маврикія[72]. Таких брязкалець нікому не шкода».
Князь підвівся.
— Побалакай з друзями, П’єтро. У віллі багато дівчат. Не треба даремно їх лякати.
— Про це мої друзі вже знають, ваша вельможносте. Не турбуйтесь, у віллі Саліна дівчата можуть почувати себе безпечніше, ніж у монастирі.
Його обличчя раптом осяяла поблажливо-іронічна посмішка.
Князь хотів було піднятись до отця Пірроне, але благальний погляд собаки примусив його зійти у сад. Бендіко, видно, ніяк не міг забути, як гарно попрацював він вчора на клумбах, і сьогодні хотів довести роботу до належного кінця. Сад був сповнений свіжих ранкових пахощів, гостріших, ніж минулого вечора; в сонячному сяйві золотистий цвіт жовтої акації вже не дратував очей. «А що станеться з монархами? З нашими монархами? Що буде із законністю спадкоємництва?» Кілька хвилин ця думка настирливо крутилася в голові у князя, і він раптом збагнув, що саме мав на увазі Мальвіка. Усі ці жалюгідні Фердинанди та Франциски почали здаватися йому старшими братами, лагідними, вірними й справедливими, справжніми королями. Але на поміч князю одразу ж наспіло завжди готове військо душевного спокою, озброєне мушкетами юриспруденції та артилерією історичних аналогій. «А Франція? Адже Наполеон III теж не є законним королем. Та хіба ж не щасливі французи, що ними править цей просвічений імператор, який, безперечно, приведе свою країну до ще славнішої долі? Одначе навіщо шукати прикладів так далеко: хіба ж усе було гаразд з правами на престол у Карла III[73]? Адже битва біля Бітонто мало чим відрізняється від тих, що незабаром можуть статися під Корлеоне, Бізаквіно чи в будь-якому іншому місці, де п’ємонтці дадуть нам прочухана. Такі битви для того і влаштовуються, щоб усе залишилось по-старому. До речі, Юпітер також не був законним володарем Олімпу».
Згадка про державний переворот Юпітера, який скинув з трону Сатурна, перенесла думки князя до його зірок.
Залишивши пустотливого Бендіко в саду, дон Фабріціо піднявся по сходах, пройшов салони, в яких його дочки балакали про своїх палермських подруг (при наближенні князя дівчата підводилися, сповнюючи кімнати шурхотом шовку), потім знову зійшов довгими, вузенькими сходами і опинився в залитій яскравим блакитним світлом обсерваторії. Отець Пірроне вже, мабуть, устиг помолитися й випити чашку міцної кави з улюбленими монреальськими бісквітами і тепер сидів, увесь поринувши в алгебраїчні формули. Обидва телескопи і три далекоглядні труби, осліплені сонцем, тепер мирно спали із закритими чорними накривками окулярами, немов добре навчені звірі, які знають, що їсти їм дадуть лише ввечері.
Побачивши князя, священик відірвався від своїх обчислень і нараз пригадав, у якому жалюгідному становищі він був опинився минулого вечора. Він підвівся, шанобливо привітався з доном Фабріціо, але не міг стриматись, щоб не запитати:
— Ваша вельможність прийшли сповідатися?
Князь, у якого сон та недавні розмови розвіяли згадки про нічну пригоду, здивувався:
— Сповідатись? Але ж сьогодні не субота! — Та за мить він усе пригадав і посміхнувся: — Далебі, панотче, це ні до чого. Ви вже й так усе знаєте.
Ця спроба зробити з нього співучасника своїх пригод роздратувала єзуїта.
— Ваша вельможносте, сенс сповіді полягає не в переказі фактів, а в каятті. Доти, поки ви не покаєтесь і не визнаєте своєї провини, на вашій душі лежатиме смертний гріх, незалежно від того, знаю я про ваші вчинки чи ні.
Здувши пушинку, яку помітив на рукаві, він знову поринув у абстрактні обчислення.
Але князь відчував такий глибокий душевний спокій після своїх вранішніх політичних відкриттів, що лише посміхнувся у відповідь на те, що іншим разом назвав би нахабством. Він відчинив одну із стулок башточки. Перед ним в усій своїй красі відкривався краєвид. У сліпучому сонячному сяйві все навкруги немов утратило свою вагомість: море на обрії видавалось прозорою однорідною плямою; гори, що вночі виглядали такими неспокійними і грізними, неначе перетворилися на клуби пари, що ось-ось мала розсіятись у повітрі; а похмуре Палермо так слухняно принишкло навколо монастирів, немов отара овець біля своїх пастухів. Навіть чужоземні кораблі на рейді, що прибули на випадок заворушень, не наводили на думку про небезпеку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза», після закриття браузера.