Читати книгу - "Коли починається дощ , Майя Молчанова"

- Ось бачиш? Почалося... –підіймаючи до гори очі, каже Олена. - Та йду я, йду. Всі у воду!

З криком "Ура" діти мчать до моря.

Для мене весь цей гам-тарарам - щось дивне, але, зізнаюся, кумедне. Завжди хотіла братів і сестер, а росла одна в сім'ї, заводячи собі від нудьги та самотності усіляку живність. У цій же сімейці, відчуваю, нудьгувати нікому не доводиться. Не встигаю я схаменутися, як уже разом з усіма пірнаю в море.

Весь день перетворюється на калейдоскоп маленьких подій.

Ми плаваємо, пірнаємо, дуріємо. Поки Мишко розпалює мангал, а діти граються, дістаючи питаннями Артема, Олена зі щасливим обличчям витягує нас до надувного човна.

Я вперше пливу морем. Чи човни теж ходять? Не важливо. Ми пливемо-йдемо вздовж берега. Крізь тонке гумове дно відчуваю перекати хвиль. Пальці від солоної води стали схожими на мочалки, але це такі дрібниці. Особливо в порівнянні з тим, що згодом я розумію: нас починає зносити в море.

Андрій гребе, а човен зносить та зносить.

- Так… Ну що, Олена, стрибай.

Я нерозумінням дивлюся на нього. Тут до берега метрів двісті може більше. Да-ле-ко одним словом. І, тим не менш, Олена хмикнув "Ну і стрибну" дійсно пірнає у воду!

- Ти чого! - обурююсь я, коли вона зникає під водою. - Пірнай, рятуй її!

Але Андрій лише посміхається незрозуміло чому.

Раптом Олена виринає і, голосно пирхаючи з задерикуватою усмішкою, точнісінько як у близнюків, заявляє: глибина величезна!..

- Залізай назад, я допоможу - простягаю їй руку.

- Дякую, не варто, - з цими словами вона посміхається і стає так, що вода дістає їй максимум по груди. Тут мілина! - Знаєш, ти мені подобаєшся - і додає, дивлячись вже на брата - схвалюю.

– Вона завжди така? - запитую ошелешено, спостерігаючи, як Олена впевнено гребе до берега, періодично просто крокуючи на мілинах.

- Насправді ні, але... - Андрій наче намагається виправдатися. Смішний.

- Ти не зрозумів, - перебиваю його я. - Я в захваті! Завжди мріяла про велику родину…

Сказала і відвернулась до моря, щоб «не бачити» погляду, що став задумливим після моїх слів, однак встигла помітити усмішку, що майнула, на його губах, і теж посміхаюся.

Дякую тобі, Дощ, за цей день і цю зустріч.