Читати книгу - "Крапель, Сергій Олексійович"

Ми не бачились вже цілих два тижні. Сьогодні якраз неділя. Влада казала, що батьки поїхали в інше місто і вона буде дома одна.

Треба їхати в гості, вирішив я. То нічого, що ми не домовлялися. Хай буде сюрприз. Тим більше, коли ми разом з моїм другом Сашком заходили до неї в гості, то вона була нам дуже-дуже рада.

- Все. Вирішив. Їду. - Сказав я сам собі. Швидко зібрався і пішов на зупинку.

Був ранок. Година так восьма. А може і дев'ять вже було. Десь приблизно так.

На вулиці стояла весна. Останні дні березня. Сніг ще був. Але вже весело дзюркотили струмки та голосно падала з даху крапель. Весна прийшла - кричало все навколо. І якось вже по весняному співали синиці. І небо було по справжньому світле таке.

Весна прийшла! Співала моя душа і ноги самі йшли собі на зустріч до моєї коханої дівчини.

Щоб доїхати до Влади, треба було спочатку сісти на тролейбус один, а потім ще на інший. Це десь годину їхати. Чи трішечки менше.

Я був одягнений вже по весняному. В коротку куртку. Та туфлі. Бо не багато вже й того снігу залишилось. Сонце гріло добряче і майже по всій дорозі було вже видно сірий асфальт.

Я радів, що скоро ми зустрінемося. Що знов побачу ці зелені, як весна, очі. Цю знайому посмішку. Почую її голос.

На щастя тільки я підійшов, як відразу під'їхав майже пустий тролейбус. В цей час. З самого ранку. В ту частину міста майже ніхто не їхав. Всім потрібно було в центр. Тому вільних місць було достатньо. Я сів біля вікна. З лівого боку. І став дивитися у велике скло. А в місті була весна.

Не та весна, коли вже все зелене. Квіти там і пташки прилетіли. До цього усього треба було ще чекати й чекати. Ні. Це був лише найперший подих весни. Коли нарешті після довгої зими з вулиць зійшов увесь сніг. Коли вперше по весняному сяє сонце. Коли з кожного даху рясним дощем падає весела весняна крапель.

В місті вже було сухо. Снігу майже ніде не було. Про зиму нагодували лише великі бурульки. Які довгими сталактитами звисали майже з кожного будинку. А ще бадьора весела крапель. Під кожною бурулькою вже розтанула велика калюжа чистої води. І біля них юрбилися шумні зграї горобців. Мабуть, вони теж люблять чисту воду.

А я їхав собі далі. В тролейбусі було тепло. Люди входили та виходили. Але здається скільки нас тут було, стільки й залишилось. Вільних місць було багато. Тому ніхто мене не тривожив і до самої моєї зупинки я так і їхав собі спокійно. Весь у своїх мріях, надіях та сподіваннях.