Читати книгу - "Будинок безлічі шляхів"

мокрих круглих слідів від мильних бульок, однак Чарліна визнала, що це вже цілком прийнятний вигляд. Коли вона зайшла, Пітер, зітхнувши, закрив книгу і запхав її на місце. Чарліна помітила, що на великому пальці його лівої руки пов’язана зелена ниточка. «То ось як він зумів сюди потрапити!» — подумала вона. 

— Ні в зуб ногою, — поскаржився Пітер. — Це мусить бути десь отут — та тільки як його знайти? 

— А що ти шукаєш? — запитала Чарліна. 

— Учора ти щось говорила про лабока, — сказав Пітер, — а я зрозумів, що насправді нічого не знаю про лабоків. Отож намагаюся знайти. Чи, може, ти все про них знаєш? 

— Взагалі-то ні — крім того, що вони дуже страшні, — зізналася Чарліна. — Я теж хотіла би дізнатися про них більше. А як це можна зробити? 

Пітер показав пальцем із зеленою ниточкою на ряд книг: 

— Ось. Я знаю, що це велика чаклунська енциклопедія, але спочатку треба знати, що саме ти шукаєш, інакше навіть не знайдеться потрібний том. 

Чарліна надягнула окуляри і нахилилася до книг. На їх корінцях був тиснений золотом напис «Res Magica», а під ним номер і назва тому: «Том 3. Гіролоптика», «Том 5. Панактикон», а з іншого боку: «Том 19. Складне творення», «Том 27. Земна онейромантія», «Том 28. Космічна онейромантія». 

— Я розумію, що ти маєш на увазі, — визнала вона. 

— Тепер я переглядаю їх усі по черзі, — сказав Пітер. — Я тільки що закінчив п’ятий том. Там усуціль заклинання, а я в них зовсім не тямлю. 

Він витягнув шостий том, на якому було написано просто «Гекс», і відкрив його. 

— А ти візьмися за наступний, — порадив. 

Чарліна стенула плечима і взяла сьомий том. Його назва — «Могутні» — мало що говорила. Вона пішла з книгою до підвіконня, де було більше місця і світла, й розгорнула її недалеко від початку. І відразу відчула, що вгадала. 

«Демон: могутня й іноді небезпечна істота, — прочитала Чарліна, — яку часто хибно ототожнюють з елементаллю (див.)». Перегорнувши кілька сторінок, вона натрапила на: «Диявол: породження пекла…» — тоді на «Ельфодар: містить сили, даровані ельфами (див.) задля безпеки королівства…» — а ще через кілька сторінок — на: «Інкуб: спеціалізований диявол (див.), що загрожує головно жінкам…». Далі вона гортала сторінки дуже повільно й уважно і через двадцять сторінок нарешті побачила: «Лабок». 

— Знайшла! — вигукнула вона. 

— Класно! — Пітер голосно закрив «Гекс». — А в цьому томі майже самі тільки діаграми. Ну, і що там написано? 

Він підійшов, обперся на підвіконня біля Чарліни, і вони удвох почали читати статтю енциклопедії. 

«Лабок, на щастя, рідкісна істота. Лабок є істотою комашиної природи, багряного кольору і різноманітних розмірів: від польового коника до більшого, ніж людина. Надзвичайно небезпечний, хоча в наш час, на щастя, трапляється лише в дикій або безлюдній місцевості. Лабок нападає на кожну людину, яку бачить, за допомогою кліщеподібних придатків або грізного хоботка. Протягом десяти місяців у році він усього лише розриває людину на шматки і пожирає її, однак у липні та серпні у лабока настає період розмноження, і в цей час він стає особливо небезпечним. У ці місяці лабок залягає у засідках і чатує на перехожих; упіймавши когось, відкладає яйця в тіло цієї людини. Інкубаційний період до вилуплення триває дванадцять місяців; причому особина, яка вилуплюється першою, поїдає решту, а тоді новонароджений лабок пробивається назовні з тіла хазяїна. Хазяїн-чоловік помирає. Хазяїн-жінка народжує у звичайний спосіб; дитинча, яке з’явилося, називають лабокіном (див. нижче). Жінка після цього найчастіше також помирає». 

«О небо, то я була на волосок від…» — нажахано подумала Чарліна. Вони з Пітером перейшли до наступної статті. 

«Лабокін: дитинча лабока (див.) і жінки. Це створіння зазвичай виглядає як людська дитина, з тією відмінністю, що лабокіни неодмінно мають багряні очі. У декотрих також багряна шкіра, зрідка вони народжуються з рудиментарними крильцями. Акушерки зазвичай одразу ж знищують очевидних лабокінів, однак у багатьох випадках їх помилково виховують як людських дітей. Вони майже неодмінно лихі, а позаяк лабокіни можуть виховуватися серед людей, їхня лиха натура зберігається протягом кількох поколінь. Подейкують, що багато мешканців таких віддалених територій, як Верхня Норландія і Білогорія, мають лабокінське коріння». 

Важко описати враження, яке ця інформація справила на Чарліну і Пітера. Вони пошкодували, що прочитали цю статтю. Залитий сонцем кабінет дідуся Вільяма раптом здався їм дуже ненадійним місцем, з непевними тінями по кутках. «Та й весь будинок якийсь підозрілий», — подумалося Чарліні. Вони з Пітером почали занепокоєно розглядатися на всі боки, а тоді поквапилися визирнути у вікно: чи там, бува, не чигає небезпека. Коли десь у коридорі голосно гавкнула Приблуда, обоє аж підскочили. Чарліні закортіло вибігти і пересвідчитися, що вікно в кінці коридору надійно зачинене. Однак спершу їй треба було дуже уважно роздивитися Пітера: чи на ньому нема якихось ознак багряності. Як-не-як, а він же сказав, що приїхав із Білогорії. 

Пітер помітно зблід. Від цього на його носі проявилося кілька веснянок — але рудих веснянок, і кілька крихітних волосинок на його підборідді теж були рудуваті. Його очі, зовсім не схожі на зелено-жовті очі Чарліни, мали іржаво-коричневий відтінок, але аж ніяк не багряний. Вона змогла легко роздивитися всі ці ознаки, бо Пітер у цей момент прискіпливо розглядав її саму. Чарліна відчувала, що зробилася такою ж блідою, як і він. Врешті-решт вони заговорили — обоє одночасно. 

Чарліна сказала: 

— Ти з Білогорії. Твої родичі не багряного кольору? 

Пітер сказав: 

— Ти зустріла лабока. Він відклав у тебе яйця? 

Чарліна відповіла: 

— Ні. 

Пітер відповів: 

— Мою матір називають Білогорською Відьмою, але насправді вона з Верхньої Норландії. І вона не багряна. А тепер розкажи мені про того лабока. 

Чарліна розповіла, як вилізла з вікна й опинилася на гірському пасовищі, де в блакитній квіточці причаївся лабок, і… 

— Але він тебе торкнувся? — перебив її Пітер. 

— Ні, не встиг, бо я впала з урвища, — пояснила Чарліна. 

— Впала з… То чому ти не розбилася? — недовірливо поцікавився Пітер. Він відступив від неї, ніби вирішив, що вона, можливо, — зомбі. 

— Я вимовила заклинання, — пояснила Чарліна безтурботним тоном, пишаючись, що їй вдалися справжні чари. — Заклинання польоту. 

— Що, справді? — напівзаздрісно-напівпідозріливо видихнув Пітер. — А яке заклинання польоту? Звідки? 

— З одної з цих книг, — пояснила Чарліна. — І коли я впала, то мене втримало повітря, і я плавно опустилася вже тут, на садовій доріжці. Не дивися так недовірливо. Коли я приземлилася, там був кобольд, його звати Ролло. Можеш запитати в нього, якщо мені не віриш. 

— І запитаю, — сказав Пітер. — Де ця книга? Покажи. 

Чарліна зверхньо перекинула косу через плече і пішла до столу. «Книга палімпсеста» явно намагалася сховатися. Її не було на тому місці, де Чарліна її залишила, — але, можливо, це Пітер кудись її запроторив. За якийсь час Чарліна таки знайшла її — та принишкла серед фоліантів «Res Magica», прикинувшись одним із томів енциклопедії. 

— Ось вона, — сказала Чарліна, кладучи «Книгу палімпсеста» на «Гекс». — І як ти тільки посмів мені не повірити! А зараз я збираюся знайти собі щось почитати. 

Вона підійшла до однієї з полиць і почала шукати якусь підхожу назву. Скидалося на те, що в жодній з цих книг не було оповідок, які подобалися Чарліні, хоча деякі назви звучали досить заманливо. От хоча б, наприклад, «Тавматург як митець» або «Мемуари екзорциста».