Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Я все більше розуміла, що таке війна, про яку мені іноді розповідав батько та інші односельці. Це жахлива біда для всіх, хто підпадає під ці жнива. Колись і мій батько так лежав із перерізаним горлом, але тоді його врятувала моя мама, залікувавши його рани своєю магією.

— Ти можеш його врятувати? — запитала я в Юрії, що вже стояла поруч, а сама взялась заглядати йому під кольчугу, щоб зрозуміти, настільки все погано.

— Йому це вже не потрібно, — промовила вона, після чого я помітила, що погляд воїна був направлений в порожнечу, а на вустах його була посмішка.

В цей момент з-за моєї спини хтось підійшов до воїна. Я зовсім не чула її кроків, але вже через якусь мить вона стала на коліна перед мертвим. На її голові був золотий шолом, а в руках така ж золотиста чаша та меч.

Маґура — таке її ім’я, і вона була зовсім близько до мене. Та вся її увага була прикута до воїна, який, судячи із посмішки на його обличчі, саме на неї й очікував. Вона поцілувала його, і щось світле вийшло з його тіла та перемістилось в чашу.

Схоже було на те, що на місці смерті цього воїна я не побачу його темного силуету, як це бувало раніше. Його душа піде в Ірій, як колись мені розповідав одноокий батьків друг Вітольд.

Так і стоячи на колінах перед тілом воїна, вона почала поступово зникати, наче розчиняючись у повітрі. Але на останок, коли її було майже не видно, я побачила її ненависний погляд на собі. Здавалось, що вона знала мене, та знала за що мене можна ненавидіти. Шкода, що я сама про це й гадки не мала. 

— Ти молишся? — здивовано запитала Юрія, що не могла бачити те ж саме, що і я.

— Ні, не молюсь, — відповіла я та підвелась, взявши в руки щит полеглого воїна. — Випали вогнем фарбу, і віддай щит Ігорю. Блокувати удари мечем буде занадто невигідно.

Ігор, сидячи на своєму коні, мовчки спостерігав за нами із дороги, але те як він дивився на щита я добре помітила. Щит був гарним, але якщо залишити на ньому герба, то нас могли б звинуватити в крадіжці чи мародерстві.

Юрія поклала щита на землю та направила на нього свої долоні, показавши фіолетове світло в очах. Вже за мить щит охопило полум’я, що випалювало фарбу, а саме дерево навіть не зачіпало. Вона добре контролювала своє полум’я, навіть не зважаючи на демона, що сидів в ній. Вже за якусь мить вогонь зник, а перед нами лежав звичайний дерев’яний щит, який Юрія одразу ж понесла Ігорю. 

Кінь воїна був темно-рудим та сильним, і увесь час майже не відводив очей від свого господаря. Але я не могла залишити його тут. На трьох скакунах ми дістанемось своєї цілі набагато швидше. Підійшовши, я погладила його по гриві та взяла за повід.

Спершу він опирався, але потім все ж пішов за мною до дороги. Я дала йому час на знайомство із кіньми моїх друзів, а сама поглянула на бездиханне тіло, що лишилось під деревом. Але не встигла я щось промовити, як повз мене пронеслась вогняна куля та охопила собою мертвого воїна. Таке сильне полум’я могло тут з’явитись лише в один спосіб, і воно швидко перетворило на попіл все, що могло дати комусь знати, що тут хтось помер. 

— Я правильно зробила? — запитала Юрія.

— Байдуже, — відповіла я та осідлала нового коня, що виявився добре керованим. — Хмари такі чорні, мабуть, знову дощ посилиться.

Ми повільно, в основному через багно, що замінило собою дорогу, просувались далі на південний схід. Як пояснила Юрія, то нам доведеться спершу дістатись Купинського князівства, а потім Малського. І лише потім дорога приведе нас до Євіанни. Доведеться сильно попетляти перед тим як дістатись Імперії. Але ми не могли знати, де саме проходила битва, тож плани завжди могли змінитись.

Час від часу повз проїжджали й інші воїни князівств. І настільки я розуміла військову справу, то битва йшла не лише там, де зібрались армії, а і за багато кілометри від них. Диверсанти обох сторін намагаються знайти слабке місце тиловиків, і часто натикаються один на одного. То ж не було б дивним, якби через якийсь час перед нами на дорогу вискочило декілька воїнів каганату. Головне, щоб із засідки не стріляли, а так Юрія впорається із ними без особливих проблем.

Хмари на небі то згущувались, не показуючи за собою хоча б щось, то зникали на якийсь час, пропускаючи повз себе зелені спалахи із Заброди. Гриміло теж сильно, але я не могла сказати точно, гриміло щось в Заброді, чи в дощових хмарах десь біля горизонту. А взагалі яка різниця? У нас не було влади над Великим Лісом та тими процесами, що відбувалися в ньому. Та і не думаю, що навіть боги могли щось вдіяти з ним. Хтось у Сірих Птахах розповідав, що цей ліс не просто з’явився перед богами, а що він набагато старший за них.

Кожен наступний день був схожий на попередній, і те ж саме можна було сказати про наші ночівлі в хащах. Настала літня спека, але ночі однаково були довгими та холодними для моїх друзів. Але попри такі незручності я помітила дивні приємні спогади у нас всіх, за тими днями в степу біля Заброди. Тоді кожна ніч була для нас смертельним жахом, і на ранок ми могли б і не прокинутись. Але зате як же ми зблизились в ті дні, як ми раділи найменшим успіхам, так наче вони були вирішальними. Та біда підсилила нашу дружбу, і саме за ті приємні відчуття тепер чіплялись наші спогади. Розум, що криється в людському тілі, і справді цікава штука.

За такими нудними та ностальгічними днями минуло близько тижня.