Читати книгу - "За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)"

Дійшовши до нашої із Софією кімнати, я увірвалася всередину, гучно стукнувши дверима об стіну.  

— Під твоїми копитами земля трясеться, — хихикнула моя сусідка й закинула до рота шматочок банана. Вона ліниво розпласталася на власному ліжку, витягнувши перебинтовану щиколотку, під яку підклала мою подушку.  

Я насупила обличчя й висмикнула її з-під нахабної ноги, викликавши в подруги приглушений зойк. Моя шовкова білосніжна наволочка з рожевими ліліями вже встигла просочитися жовтуватою магічною настоянкою, в якій був змочений бинт. 

— Стерво, — процідила я крізь зуби та запустила подушкою в обличчя Софії. — Язиком будеш вилизувати! 

Відьма крізь сміх пролепетала якесь заклинання, і подушка, підхоплена блакитними іскрами, знову опинилася під її ногою. 

Софія відклала шкірку від банана на тумбу. Її карі очі швидко заметалися моїм тілом і зупинилися на шиї. Я прикрила татуювання волоссям, тому подруга не могла його побачити. Сил на пояснення зараз у мене не було.  

Листи від демона, Меліса, дивне видіння про Артура, татуювання... клятий Тан — в одну мить у моє спокійне життя увірвалося стільки проблем, і я не впевнена, що хочу ними обтяжувати свою єдину подругу. Звісно, у нас бували сварки та непорозуміння. Минулого місяця ми настільки посварилися через якусь дрібничку, що заледве не прокляли одна одну. Утім, всупереч деяким розбіжностям — завжди мирилися. Точніше це вона завалювалася в кімнату з торбинкою моїх улюблених цукерок і виставляла мізинця, пропонуючи залишити усі незгоди позаду.  

Хотілося б і мені ось так легко йти першою на примирення. Проте клята гордість навіть під дулом пістолета не дасть мені цього зробити. 

— Щось сталося? — запитала Софія. — Виглядаєш хріново. 

— Ага. Як завжди від дня свого народження. 

Я всілася на ліжко, підібгавши ноги під себе. 

У двері постукали, за мить усередину влетів Артур, захеканий та розчервонілий. Ні тобі крові на його руках, ні якихось ран чи подряпин, як мені привиділося раніше. Душа розривалася на шматки від згадки про той його погляд, про думку, що з ним могло щось трапитись.  

Прикусивши губу, аби не налетіти на нього з обіймами та не пустити сльозу, я із вдаваним спокоєм стежила за його діями. Брат важко видихнув, дістав із кишені штанів аркуш паперу та присів біля мене.  

— Я провів ритуал пошуку, — хрипкувато проказав він, спираючись ліктями на коліна.  

Софія запитально вигнула брову, поглянувши на мене. 

— Оббігав усю академію, — продовжив Артур після тривалої мовчанки. — Спустився в підземелля академії і вже думав, що прижучив паскуду, але його слід обірвався. Не бійся, Орисю, на очах у нечисті та ректорки він нічого нам не зробить. А його писульки, — брат викривив кутик губ, зім’яв папірець у грудку та пожбурив у кошик для сміття, — це банальне залякування. Він жадає поселити в тобі невпевненість, параною, щоб ти засумнівалася в кожному, кого бачиш перед собою. Нехай обламається! Я придумаю, як його знищити. На крайній випадок, звернуся до ректорки. 

— У тебе мало часу! — з’явилася переді мною Меліса. Я підскочила на місці та на секунду прикрила очі. 

— А щоб тебе! Перестань так робити, ти мене до інфаркту доведеш.  

— Вона тут? — обличчя Софії окрасила усмішка. Вона сіла на ліжку, опустивши перебинтовану ногу на підлогу. Очі забігали по кімнаті у безглуздій спробі відшукати свою мертву подружку. 

— Хто тут? — напружився Артур і з неприхованою зневагою глипнув на мене. — Що ти знову натворила?! 

— Чому одразу я? — У грудях запекло від образи. Звісно, що б не коїлося, в усьому завжди винна я! — Це Софія приперла книжку Ясміни Володимирівни та провела ритуал. Я лише намагалася допомогти і не знала, що таким чином прив’яжу до себе її мертву Мелісу! — Зазирнувши у переповненні люттю очі Артура, мій голос надламався. До скрепіння у зубах прагнула перед ним виправдатись.  

Як завжди. 

— Ти прив’язала до себе духа?! — вибухнув він і підвівся з ліжка, почавши міряти кроками кімнату. — Чорти б тебе вхопили, Орисю, чим ти думала? 

— Це її провина! — я вказала тремтячим пальцем на Софію. 

— Саме ти пролила кров! Я ж казала, що передумала і не хочу завершувати ритуал! — встряла подруга. Хоча яка вона мені після цього подруга!  

— Я просто не могла терпіти твоє скиглення. І ти такого не казала, — зіщулилася, пропалюючи її недобрим поглядом. — Хоча в цьому є свої плюси. Тепер у мене є справжня подруга, яка завжди буде поряд. І не звинувачуватиме мене в усіх земних гріхах. 

— Не можна заводити мертвих, видуманих чи паранормальних друзів, Орисю, — пробубонів Артур. — Цього ще наша матір навчала! — Прийнявши пасмо чорного волосся з чола, він підійшов до мене впритул та міцно узяв за плечі. — Позбудься її! 

— Вона не домашня тваринка, яку можна завести, а потім викинути, як непотріб, — я гучно засопіла носом. Скинула його руки із себе та повернулася до Меліси, що тихо стояла в кутку біля дверей, із байдужістю позираючи у вікно. — Я допоможу їй, а вона допоможе нам, як і мала це зробити ще чотири роки тому, — прошепотіла.  

— А що вона хоче? — подала голос Софія, прослідкувавши за моїм поглядом. — Ну тобто, ти сказала, що допоможеш їй... із чимось. 

— За словами Меліси, її матері загрожує небезпека. 

— Ясміні Володимирівні? — вона округлила очі. 

Я подавилася повітрям. Її матір — наша ректорка?  

Меліса, почувши це ім’я, ступила крок до мене. 

— Прокляття... Тут панує прокляття. Я відчуваю його бажання їй нашкодити. — Погляд відьми змістився на мою шию. Я несвідомо пройшлася пальцем по татуюванню, стримуючи бажання взяти ніж та зрізати його зі шкіри. — Ти стикнулася з ним, — її посинілі губи здригнулися.  

Від раптової здогадки перехопило подих. 

— Мелісо, — я ковтнула, — це... це, як ти кажеш, прокляття, що хоче нашкодити твоїй матері, може бути демоном, який за нами полює?