Читати книгу - "Дякую за зраду!, Надія Борзакова"

– А де ти машину поставила? - спитала мама.

Я стиснула зуби. Відчула себе на кілька секунд підлітком. Маленькою дівчинкою, яка боїться, що її сваритиме сувора мама. Ось лише я вже давно не вона.

- Вона в ремонті, - подолавши бажання збрехати, відповіла я. – В аварію потрапила, розбила.

- В аварію? А як ти? З тобою все гаразд? - злякалася мама.

- Так, як бачиш, все гаразд. Не хвилюйся.

- Та як матері не хвилюватись, почувши таке? Говорила я тобі – ну не твоє це за кермом їздити. Ти неуважна. А на дорозі самі придурки та п'яних повно! Щоб я тебе більше за кермом не бачила, зрозуміло? Продай машину! Їзди на громадському транспорті, як усі нормальні люди! Ніка он на таксі їздить.

- Мамо, мені скоро тридцять один рік. І я сама вирішуватиму, що мені робити. І машину продавати не стану і водити продовжу.

- Поки що ти живеш на моїй території...

- Знайду роботу і одразу ж переїду, не хвилюйся, - сказала я і пішла до себе в кімнату.

Через замкнені двері глухо долинали мамині претензії, але я не дослухалася. Добре, хоч вона за мною не пішла.

Пройшлася своєю кімнатою. Взяла стілець, присунула його до шафи і залізла на сидіння. На верхній полиці лежали фотоальбоми. Вони були ще з тих часів, коли фотографії друкували, і за якими я, як і багато інших людей, іноді трохи сумувала, але це не мотивувало починати друкувати фото зараз замість того, щоб зберігати їх на віртуальних носіях.

Дитячі. Мій та Ніки. Шкільні… Ай, гаразд, я ж розумію, навіщо сюди полізла. Щоб дістати з-під обкладинки те саме фото. Яке так і не спромоглася викинути. Багато разів хотіла та не змогла. А потім, згодом, просто прийняла цей факт. Ну а що? Фотографія - лише пам'ять, вірно?

Підчепила нігтем обкладинку, дістала його. Фарби трохи потьмяніли, все ж таки йому вже дванадцять років. Фарби та спогади.

Брита майже “під нуль” голова. Відросла щетина. Широка білозуба посмішка. Бездонна глибина трохи сумних синіх, як море, очей. На рельєфному плечі татуювання. Одін і вовк, що щериться іклами. Чорна футболка, чорні джинси… Він завжди був весь у чорному. А я… Я в легкій білій сукні у квіточку. Волосся до талії. Очі блискучі, ні, палаючі. Закохані. Щасливі. Рум'янець на щоках. Збентежена посмішка. Яскраві, стерті поцілунками губи. Першими поцілунками у моєму житті. Маленькі ручки з таємно від мами нафарбованими червоним нігтями на широких грудях мого персонального бога.

Дурна ти, Евелінко… Про що взагалі думаєш? Що згадуєш і, головне, навіщо? Хіба вартий той, хто тебе не вибрав, хто зрадив тебе, того, щоб ти про нього згадувала?

Сірники, відчинене вікно, вітер. Вогонь, що стрімко пожирає закохане дівчисько і брехливого красеня, який, обіймаючи її, думав про іншу.

Навіщо ти знову зустрівся, Вікінгу? Мало мені без тебе бід?

Кінчики пальців злегка обпекло і я розтиснула їх, відпускаючи за вітром останній клаптик фото. Зачинила вікно. І альбоми на місце поклала. Сіла серфити на сайті пошуку роботи. Надіслала кілька резюме... Подумки сказала собі, що нічого, знайду я роботу, нікуди не подінусь. У мене диплом, колосальний управлінський досвід, навички. Та й загалом, скоро у мене буде половина, якщо не більша частина бізнесу, тож… Так, що!

Знову захотілося заплакати. Адже навіть якщо вдасться відсудити свою частку, це не змінить того, що Арс зрадив мені. І він також, так. Переді мною знову віддали перевагу іншій жінці. Мене знову використали та викинули зі свого життя. Чому? Що в мені не так? Чому кохають будь-кого, тільки не мене? Ну чи кохають тимчасово… Хоча, якщо тимчасово, то це не кохання.

Подзвонила Влада.

- Привіт! Як ти?

- Привіт... Ти собі не уявляєш, що сталося.

- Жахливий початок. Тільки не кажи, що помирилася з Сенею-козлом…

– Ні. Ні звичайно. Я… Я Андрія зустріла, уявляєш?

- Якого? - пауза, - Що, того самого Андрія?

- Так! Я в його машину на світлофорі в'їхала.

- Ти потрапила в аварію? Чому мене не набрала? Сама ціла? А машина?

– Він зовсім не змінився. Тобто змінився, звісно. Подорослішав, але від віку тільки кращим став. А очі такі самі. Сині-сині.

- Ева, їжкін кіт! Ти не постраждала?

- Та ні… Так ось він, виявляється з Крістіною розійшовся і вже давно…

- Ева!

Зрозумівши, що саме говорю, я відчула, як червонію. Ось так. Давно вже не пам'ятала, щоб мене щось червоніти змушувало, а тепер, будь ласка.

- Я в порядку, чесно. А ось машина "у м'ясо"...

- Головне, що ти в порядку. А за машину взагалі не хвилюйся, Діміни хлопці все зроблять.

У Владиного Діми своя станція технічного обслуговування.

- У мене зараз із грошима…

- Ева, грошей із тебе ніхто не візьме. Подруги ми чи ні? То де машина?

– На платній стоянці. Андрій пропонував її відремонтувати, але я, звісно, ​​відмовилася!

– І правильно зробила. Ще чого…

- А ще я йому збрехала, що заміжня, щоб відчепився...

- Чорт, Ево. Тільки не кажи, що в тебе до цього козла ще щось...

- Ні! Ні, звісно, ​​Влада. Не говори дурниць. Я злякалася просто.

Ось! Ось пояснення. Все це, всі ці спогади, це просто через стрес. Перша аварія в моєму житті таки. Та й загалом життя у мене зараз таке, що можна кукухою з'їхати.

- Сподіваюся, що це так, - хмикнула подруга. - Скинь адресу стоянки. Діміни хлопці її відженуть на станцію і займуться.

- Мені якось…

- Ева, все! Скидай! Бувай!

- Бувай, - промимрила я.

*******

Суддя дав нам місяць на примирення. Місяць на примирення. Вислуховуючи рішення, я подумки куштувала його на смак. Помиритись з Арсом. Якби він цього захотів. Чи могла б я… Знову бути з ним. Жити в одній квартирі. Спати в одному ліжку. Разом снідати, вечеряти. Працювати. Знову, чорт забирай, тягнути на собі бізнес. За чотири тижні, які минули з того страшного зимового вечора, коли я дізналася про зраду Арса, я встигла вздовж і впоперек обміркувати і проаналізувати те, як багато робила для бізнесу сама і як мало, по суті, робив він. І адже я просто не хотіла цього помічати. Жила в якихось ілюзіях, у самозаспокоєнні. Що ми сім'я, що це спільний бізнес і що я намагаюся для себе ж перш за все. І так, це так і було. Я намагалася насамперед для себе. Потім, щоб жити у впевненості - я достатньо роблю, щоб заслужити, щоб мене любили. А зрештою полюбили Наталю. Яка робила… Нічого. Нічого такого, що робила я.