Читати книгу - "Наперекір , Аманда Рід"

Літо спекотними днями підходить до середини, а я все частіше й частіше спілкуюсь з Ніком, замикаючись у своїй власній шкаралупі.

З ним виявляється дуже цікаво. Хлопець може розсмішити з півслова. У нас однакові інтереси, музичні уподобання. Мені здається, я дивлюся у власне відображення. Так просто не буває, але я дуже щаслива, що Нік виявився не тим ким я його вважала.

Він допоміг загоїти мої рани. Точніше допоміг не думати про те, що сталося.

По нашому району розповзалися мерзенні чутки про мене. Я частіше хотіла залишатися вдома, в онлайн, з Ніком, ніж виходити кудись. Ми переписувалися до глибокої ночі й з самого раннього ранку, бажали один одному «доброго ранку».

Потім, наші телефонні розмови вийшли за межі ночі й ми стали висіти на слухачці цілодобово. Обговорювали всякі дурниці, глибоко проростали один в одному. Ми як довбані наркомани підсіли на це спілкування. І за будь-якої вільної хвилинки відразу ж хапалися за таку необхідну і бажану дозу — зателефонувати.

Ми не помітили, як зробили одну крихітну помилку — відкрилися один одному. Розповіли всі найстрашніші таємниці. Зовсім не зрозуміли, як пролетіли повз знак «зворотного шляху більше немає!».

— Привіт, Марфо! — чуючи голос Ніка у слухавці автоматично посміхаюсь. Я чекала на його дзвінок, дуже чекала. — Зачекай секунду, я зараз відійду...

За вікном вже глибока ніч його голос переплітається з іншими голосами.

Треба ж таке, Нік віддав перевагу мені перебуваючи у колі своїх друзів. Добрий знак.

— Зранку мене звали Мирослава! — дивлюся в стелю. Сьогодні, я, як завжди, вдома. 

— Ну, ти ж розумієш, що ми з Даном в одній компанії, і якщо спливе твоє ім'я — буде біда! — шепоче в трубку. — Я й так, у нього двох дівчат відбив, виходить, ти третя... — сміється.

Всі кажуть що не буває дружби між чоловіком та жінкою, але ось прямий вам доказ протилежному. Ми дружимо, довіряємо та ловимо кайф від нашого спілкування. Ми ловимо кайф один від одного.

Але саме тоді, ще не усвідомлюючи того, я втратила ту саму нитку — «помститися». Натомість я знайшла значно більше. Я знайшла свій порятунок у сторонній, але такій близькій людині.

— Як це двох? І ви досі найкращі друзі?

— У хлопців все набагато простіше, Марфо. Я відійду, — остання фраза адресована не мені. А після неї чується невдоволене пирхання: «Та ти дістав, Нік! Кого ти там ховаєш?»… «Якщо не прийдеш, буде штрафна!».

Я пропускаю все це марення повз вуха, мене зачепило інше: яких це дівчат, Нік відбив у Дана?

Для мене досі була важлива будь-яка інформація щодо колишнього, тому що я планувала кожну дрібницю використовувати проти нього. Важлива, але не занадто…

— То що там за дівчата, га? — запитую я, коли гул на задньому фоні стихає.

— Ну, першу ти точно не знаєш, вона не з вашого району, а друга — Юлька Кащева. Знайоме імʼя? — іронічно.

Звісно знайоме! Ще б! Саме з нею ми побилися вже в такому далекому минулому.

Жмути волосся летіли в різні боки. Роздряпана вилиця в неї, розбита губа в мене. І ми, як дві тупі ідіотки, лежимо на холодній землі... А все тому, що Дан не спромігся сказати Юлі, що вони вже розійшлися і він почав стосунки зі мною.

— Знаю... — скріпляючи зубами, відповідаю.

— Отож, коли Дан перейшов до вашої школи, Юлька почала за ним бігати. Але якщо ти пам'ятаєш, півтора року тому я теж навчався у вашій школі й спочатку вона бігала за мною.

— То виходить це він забрав дівчину?

— Ні-ні! Він не знав, і якось запропонував погуляти з ними, і після цих гулянь, вона зрозуміла, що не хоче зустрічатися з Даном, а хоче зі мною. Бо Дан грубий, його жарти дурні й взагалі він не такий, як я, — зухвало.

— Нік, то ти «найкращий друг року», вітаю тебе! — сміюся. — Мені подобається, як ти обливаєш Дана брудом. Продовжуй, будь ласка, не зупиняйся!

— Це ти себе можеш обманювати, Марфа, а я знаю, що ти досі по ньому сохнеш! — на мить мені здається, що його тон став різкішим. Але потім Нік знову починає м'яко говорити й жартувати. — Тому, мала не треба тут нікому знати що в нас з тобою все дуже серйозно, — сміється. 

Нік має рацію, вони з Даном зовсім різні, але почуття які у мене викликав Дан, ні порівняти ні з чим: я ніби впала на дно Маріанської западини й товща води тиснула на мене. Душила й не давала можливості піднятися. 

З Ніком все по-іншому. Він як світло, до якого хочеться тягнутися. Як бажаний і довгоочікуваний ковток повітря... Здається, я заплуталася...

***

В останні літні дні, Жені все-таки вдалося витягнути мене з мого добровільного ув'язнення. І смикнув же мене чорт погодитися піти на «знамениту вечірку» до Віталіка на дачу? Але все-таки смикнув і я погодилася.  

Подруга слізно клялася що Дана не буде, тому що вони з Віталіком посварилися, і я точно не зіткнуся з ним.

Але все виявилось навпаки і я зірвала куш! Джекпот! Потрапила у самісіньке яблучко. Я дійсно потрапила, але тільки в персональне пекло, переступивши через поріг цієї довбаної хвіртки.

У літній напівзакритій альтанці, де зібралося небагато молоді, мою скромну персону, зачіпає одразу дві пари очей, але таких різних очей.

І що тут робить Нік? Він же на дух не терпить Віталіка!

Женя тягне мене за руку, а я, здається, приросла до цього місця. Моє різке змінення в особі помічає Дан і кривить рота в усмішці.

Виродок!

А коли Юля Кащева підходить до мого колишнього і закидає йому руку на плече, роблячи ковток з його склянки. Відчуваю пекучий ляпас, але погляд Ніка приводить мене до тями. Я знаходжу в собі сили зрушити з місця і приєднатися до їхніх веселощів.

Нік не відриваючись дивиться на мене, це не дивно. За весь час нашої дружби ми з ним жодного разу не бачилися. І взагалі, коли він навчався в нашій школі, півтора року тому, мені здавалося що він пихатий індик, із зарозумілістю на три голови вище за себе. Як виявилося, перше враження було оманливим. Він тут єдиний, кого я хочу бачити зараз.