Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

— Роби, як знаєш... — махнув той здоровою рукою. Я аж задерев’янів. Невже, все? Але, поки Тіпун обрадувано діставав шаблю, Крук продовжив. — Тільки не забудь докинути сто монет в загальний котел.

— Що?! Сто монет?! Отамане, змилуйся! Та не заплатить нам ніхто за цього вишкварка таких грошей! Тіпун мені на язик.

— Хочеш об заклад побитися? Добре, я приймаю. Десять монет ставлю, що виторгую за панича сотню.

— Тьху, — сплюнув керманич з досади і відважив мені ще одного стусана. Але я вже був готовий до цього, і прийняв удар на здоровий бік. — Хай він пропадом пропаде, твій панич. Не чіпатиму. Але, я тебе не розумію, отамане. Щось ти занадто м'яким став. Не до добра це, тіпун мені на язик.

— Панич, звичайно, завадив тобі. Але в чому його вина? Що знайомого врятувати хотів? Так це по нашому, за козацьким звичаєм. Так що, у вухо його трісни, а як же — заслужив. Але не перестарайся. Хлопець у своєму праві.

— Обійдусь, — пробурчав Тіпун, що не завадило йому все ж таки дати мені ще одного стусана. Правда, без злості. Так, мимохідь.

— Убийвовк, ти голос подав — тобі і за старшого бути, — продовжував розпоряджатися Крук, — поки я передрімаю. Трьох постав в дозор, решті — теж відпочивати. Вранці вирішу, що робити далі. Навколо, справді, на сотню верст пуща, а зачепив я його добре. Може, навіть, до кістки.

— Як скажеш, отамане, — слідопит прийняв наказ, як само собою зрозуміле. — Сам постережу. Якщо Полупуд поткнеться — живим не піде.

— От і славно... — Крук тільки тепер випустив шаблю і дозволив Хрипунові оглянути рану.

І кількох хвилин не минуло, як всі заспокоїлися. Весь день на веслах, хоч і за течією, не біля телевізора на дивані валятися. Бадьорість від грози і купання спала, збудження — викликане появою Полупуда — теж, і втома навалилася з подвійною силою. І не тільки на розбійників. Як не переконував себе, що треба триматися, очі раз у раз закривалися, і я провалювався в бездонний колодязь. Здригався, розуміючи, що падінню не буде кінця, і знову безглуздо витріщався в темряву.

Інколи хмари розступалися, і я дивився на засіяне зірками небо, згадуючи про такі ж ночі, проведені поруч з Полупудом. Потім знову падав і провалювався...

В такій напівдрімоті, мені здалося, наче щось хлюпнуло поруч з байдаком. Я насторожився, прислухаючись. Було навіть мелькнула думка, чи то не водяник часом вирішив мені допомогти… але хвилина змінювала хвилину, а нічого не відбувалося, — і я знову поринув у сон.

Думати про те, щоб спробувати втекти самотужки, залишив відразу. Василь не просто так показався, він давав зрозуміти, що живий і не покинув мене. Але, біда в тому, що навіть вислизнувши нишком з човна, з моїм умінням тишком ходити, я привів би погоню просто до Полупуда.

Саме це, як я підозрюю, і стало головною причиною, чому Крук заборонив Тіпунові розправитися зі мною. Значить, тим паче втікати не можна. Думки про це не додавали бадьорості. Зате сонливість пройшла.

Як відомо, безцільне очікування вимотує найбільше, так що я вже і від пут звільнився, і ніж з чобота дістав, про всяк випадок, а нічну тишу як і раніше не порушував жоден підозрілий шурхіт. Від напруженого вслухання і виглядання невідомо чого, мені навіть стало здаватися, що зірки більше не стоять на одному місці, а пливуть по небу, розмірено погойдуючись, немов намагаються знову заколисати мене і повернути назад в царство Морфея.

Що?! Пливуть?! Зірки плисти не можуть! Значить... Я мало не зойкнув від радості. Так ось що то плеснуло. Причальний кінець відв'язався і впав у воду. Все питання у тому — сам відв'язався чи відв'язали?

На жаль, погойдування не один я відчув...

— Тіпун мені на язик, якщо ми не пливемо... — пробурмотів керманич, повертаючись на бік. — Чи це мені сниться?

— Сниться... — вимовив я тихенько, загасаючим шепотінням, як матері заколисують дітей. — Сниться... спи...

Але на досвідченого керманича хитрощі не подіяли.

— Який чорт, сниться?! Якщо ми вже майже на стрімнині?! — схопився Тіпун на ноги. — Це ти, байстрюку, байдак відв'язав?! Ну все! Молися, панич! Наплювати на сто монет! Тепер точно приб'ю!

Розбійник так розлютився, що вихопив шаблю і кинувся до мене.

Можливо, я не герой, щоб зовсім безстрашно дивитися в очі смерті, але і не боягуз. При вигляді оголеної шаблі руками голову не закриваю. Хоча, міг і закрити. В даному випадку вони мені були не потрібні. Вистачило ніг. Підтягнув коліна до живота і з усієї сили штовхнув Тіпуна в груди, як тільки керманич завис наді мною, збираючись довести справу смертовбивства до кінця.

Спрацювало! Поштовхом керманича, як катапультою, викинуло за борт. Тільки плескіт пішов.

— Молодець, Петрусю! Я знав, що ти не даси собі в кашу плюнути! Шкода, спиш довго. Більшу частину веселощів пропустив...

— Василю!

Я схопився на ноги, як і раніше не бачачи запорожця. І не тільки я. Ті двоє, що разом з Тіпуном мали байдак охороняти, теж крутили головами на всі боки, намагаючись розгледіти ворога. Але його ніде не було. І тоді, одному з розбійників, прийшла в голову розумна думка. Він ступив до мене, зграбастав за комір і притягнув до себе. Руки я тримав за спиною, наче зв'язані.