Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Дівчина механічно кивнула головою в знак згоди, хоча була далека від певності, що якщо ситуація повториться, вона зможе дати раду з настільки наполегливою особою.

 Отак, за метушнею і численними робочими справами Ліна заспокоїлась і змогла заштовхати спогади про ранкове «непорозуміння» в глибокі куточки свідомості. Факт того, що вони, однаково, з нею вирішила просто ігнорувати.

 В кінці дня, перед самим виходом, знову почалася злива. Дівчина вирішила трошки зачекати, щоб хоча б інтенсивність дощу зменшилась, бо тут зараз і парасолька не помічник. Вона сиділа в своєму кріслі, відкинувшись на спинку і гортала в телефоні стрічку соцмережі коли з свого кабінету вийшов Вадим Олександрович.

-          До побачення, Ліна, - кинув на прощання і попрямував до виходу, але на півдорозі раптом зупинився і повернувся до неї. - До речі, а ви чому ще не ідете додому?

-          На вулиці сильна злива. Я чекаю, щоб трохи стихла, - відповіла.

-          Ходіть, я вас підвезу, - несподівано видав чоловік, чим вкотре за сьогодні вивів її з рівноваги.

 Вона з ним в одній машині?! Ні! Ні! Ні! Ліна не могла пояснити звідки в неї таке переконання, але здавалося, що їй буде безпечніше в клітці з тигром, аніж з шефом в авто. Вона поспішила відмовитися:

-          Дякую, але не потрібно. Дощ от-от стихне і я піду, - швидко заговорила і для виразності замахала рукою.

 Вадим же побачив можливість хоч якось реабілітуватись і виправити свою сьогоднішню дурість, тому впевнено і безапеляційно відповів:

-          Ліна, це наказ. Ходімо.

 Дівчина готова була розказати йому про те, що робочий час закінчився і його накази не діють, але він нетерпляче і виразно подивився на неї своїми до божевілля красивими очима і вона здалася. Співвідношення сил в цій дуелі явно не на її користь.

 В ліфті їхали мовчки. В середині Ліна завбачливо стала в протилежний від нього бік. Вадим, побачивши її таку милу поведінку тільки тихо посміхнувся.

 З паркінгу теж виїздили мовчки. Ліна, мов на голках, сиділа в авто на пасажирському сидінні і думала: «Тільки б швидше доїхати. Тільки б не затори!»

 Доля ліниних побажань не врахувала. В неї були стосовно цього свої плани.

-          Тож скажіть мені, куди ми їдемо? - заговорив Вадим, вирулюючи на дорогу.

Дівчина назвала район і вулицю. Здавалось, на цьому їх спілкування на сьогодні вичерпане, але несподівано Вадим знову спитав:

-          І давно ви там живете?

 «Він що, поговорити хоче?!» - підозріло нахмурила брови дівчина. Вона на таке не підписувалася. Та діватись нікуди, не буде ж вона як ідіотка мовчати.

-          Так, вже кілька років.

-          Самі чи з кимось? – далі продовжував шеф.

-          З подружкою. Ми цю квартиру ще на п’ятому курсі університету винайняли, так досі і живемо там.

 Ліна з надмірною увагою спостерігала за дорогою крізь лобове скло, щоб тільки не бачити його красивих чоловічих рук з довгими пальцями і надутими венами, які впевнено і з легкістю поводились з кермом. Масивний чорний годинник на зап’ясті лівої руки тільки посилював її сум’яття.

 Коли половина дороги залишилась позаду сталося те, чого Ліна боялася. Затор. Що ж їй сьогодні так не щастить?!

-          До речі, Ліна, ви вже забронювали нам квитки на наступний тиждень?

-          Так, сьогодні. Все готово.

 Вадим сидів, поклавши лікоть на вигин в дверях і двома пальцями задумливо водив по бороді, а права рука лежала на кермі. Спокійний і розслаблений. Ліна ж була в протилежному настрої. Сиділа, мов натягнула струна і молила богів дороги пожаліти її і розсмоктати затор.

-          А ви взагалі були в Німеччині чи де-небуть закордоном? До речі, може перейдемо на «ти»? – спокійно запитав.

 Ліна від здивування аж повернула голову і глянула на нього, показуючи всім своїм видом, що вона про це все думає. Її така мила реакція викликала у Вадима посмішку.

 Його посмішка.

 Його клята, лукава посмішка.

 Ліна відчувала, що тоне в глибині цих небесно-синіх очей. У вирі невідомих для неї відчуттів, спровокованих цією безоднею кольору сапфіра.

 Дівчина постаралась взяти себе в руки, опустила погляд і вернула свою увагу знов до дороги.

-          Ви можете, а я, напевно, ні.

-          Ну це так не працює. Чому ти не зможеш? – серйозніше спитав він.

-          Ви ж мій начальник. Це зобов’язує до поваги і відповідного її прояву, - знизала плечима дівчина.

-          Мова ж не йде про те, що ти завтра почнеш грубіянити мені на роботі. Так простіше в спілкуванні, - грайливо підморгнув.

 В машині стало нестерпно жарко, аж в голові запаморочилося. Серце знову пустилось в біг. Ліна не змогла витиснути з себе слова, тому просто погодилась і кивнула.

 Вадим помітив, як щоки дівчини залились рум’янцем, як вона розтулила свої апетитні губки, щоб вдихнути. Як легко вона заводиться... «Так, придерж коней кавалерист» - сказав собі Вадим. Він просто хотів вивести їх стосунки в, так би мовити, більш дружнє русло.

-          Тож я досі не почув відповіді. Ти була закордоном?

Дівчина вхопилась за цю можливість відволікти свої думки в безпечнішу сторону.

-          Так, була раз в Польщі. Кілька років тому з батьками і братом їздила до дядька в гості. Це й усе, більше не доводилося.

-          А куди мрієш поїхати?

-          Та, напевно, всюди. Кожен куточок світу чимось цікавий. Всюди своя неповторна атмосфера і колорит.

-          Є якісь фаворити?

Дівчина ненадовго задумалась, після чого поволі заговорила:

-          Напевно, Англія-Ірландія-Шотландія. Я люблю історію. Мені подобаються різноманітні замки, маєтки і так далі з їх часто похмурою, але неповторною атмосферою. А в цих країнах якраз чудово збережена історична спадщина, - м’яко посміхнулася дівчина і продовжила. – А ці затишні, наче з ХІХ століття мальовничі села. Ну не знаю... Можливо в реальності все не так гарно, але хочеться вірити, що фото не брешуть.