Читати книгу - "Дракон із шоколадним серцем"

У мене залишалося тільки п’ять марок, отже, марнувати їх я не збиралася. Я була могутній, лютий дракон — навіть попри теперішні мої проблеми з подобою, — і я здатна була контролювати себе, хай там що про це думають матінка і Яспис. Але мені страшенно кортіло, щоб усі коняки, які траплялися мені на шляху, не видавалися аж такими смаковитими.

Діставшись нарешті ширших, охайніших вулиць неподалік від перших двох шоколадних будинків, я вже так утомилася опановувати себе, що аж захекалася. Скрегочучи зубами, я щосили стримувалася, щоб не накинутися на першого ж, хто втрапить на очі, і не вкусити його. Якісь химерні краплини вологи проступили в мене на шиї й чолі. Коли троє поспіль людців злякано порснули вбік, ледь мене забачивши, я примусила себе зупинитися й відхекатися.

Пристойно. Я мала здаватися пристойною, а не застрашливою. Навіть шоколатьє із найширшими переконаннями не зголоситься взяти на роботу підмайстриню, яка має такий вигляд, наче ладна зжерти всіх довкола — хай навіть так воно і є.

Я зможу. Я виструнчилася й начепила на обличчя найщирішу людську усмішку.

От тільки за кілька хвилин я збагнула, що була ще одна проблема: третього шоколадного будинку ніде не було видно. За всіма цими жовто-білими крамничками, повз які я крокувала, маячили цілі вулиці прикрашених візерунками величних маєтків з високими, шпичастими, схожими на драконячі ікла брамами. На відстані бовванів ще величніший палац… але мені до тієї бздури було байдуже.

Нарешті я здалася й спитала, як мені дістатися до мети.

— Ти шукаєш шоколадний будинок? — Чоловік, якого я перепинила, здавався якимось змореним і неуважним, його погляд був спрямований повз мене до якоїсь невидимої мети. — «Шоколадна філіжанка»…

— Ні! — вигукнула я. Приховати нетерплячку в голосі було несила, але я ще дужче розтягла губи в найсліпучішій усмішці, яку спромоглася із себе видушити. — Не «Шоколадна філіжанка» і не «Мекельгоф». Мені потрібен третій шоколадний будинок. Той, що діра в стіні.

— Той, що… Овва. Отакої… — Його погляд нарешті ковзнув по моєму обличчю, він кліпнув і відступив на крок, нервово смикнувши за вузол на власній шиї.

Йой. Може, я аж забагато зубів продемонструвала в усмішці? Я розпружила м’язи обличчя й побачила, як у відповідь плечі його зм’якли.

— Я збагнув, про що йдеться, — мовив він. — Хоча, певна річ, сам я в тій місцині не бував.

Певна річ? Я стояла мовчки, прикипівши до нього незмигним поглядом і чекаючи, допоки він повідомить мені бодай щось корисне.

Смух у чоловіка над очима з’їхав донизу, і від того його обличчя знову набуло якогось химерно нервового виразу. Потім він квапливо заговорив, дивлячись мені просто в очі.

— Він не в Першому районі. Десь за чверть години пішки звідси, у Третьому районі, де живуть спекулянти й банкіри. Жоден мій знайомець ніколи б туди носа не навернув.

Я не ворухнулася. Навіть не кліпнула. Я й досі чекала відповіді на поставлене запитання.

Чоловік гучно ковтнув слину.

— Твої очі… знаєш… їхній колір… е-е-е-е… такий незвичайний. Я не впевнений, що бодай колись бачив такі очі в люди… ну тобто… — Він іще дужче засмикав вузол у себе на шиї, його обличчя маковіло дедалі яскравіше.

— Та на Бога!.. — Раптом обіч мене де й узялася Сілке, вигулькнувши наче нізвідки, і демонстративно позіхнула. — Здаюся. Несила мені на це дивитися. — Вона зневажливо махнула в бік мого співрозмовника. — Не хвилюйтеся, пане. Я сама відведу її туди, куди вона захоче. Ви вільні.

— Що? — Я розвернулася й глянула на неї. — Ти що тут робиш? — вимогливо спитала я. — Мені твоя допомога не потрібна, забула?

— Йой, та я тут зовсім не для того, щоб тобі допомагати, — мовила Сілке, а чоловік сторожко позадкував геть від нас. — Я пішла за тобою просто через цікавість, певна річ. Я навіть не збиралася потрапляти тобі на очі! Але, якщо ти не даси спокою цьому бідаці, він просто зараз зомліє з переляку. Тому мені й довелося втрутитися — просто зі співчуття до нього. — Вона схопила мене за руку. — Повір мені, жодна людина не знає цього міста краще за мене. Ти шукаєш Третій район, так?

— Це залежить від того… — Я обхопила себе за плечі й міцніше вперлася ногами в землю. — …що ти попросиш навзамін.

Вона тихенько захихотіла.

— Не більше ніж ти можеш собі дозволити, селючко. Цього разу мені просто потрібна інформація.

Я підозріливо примружилася, а тоді знизала плечима.

— Гаразд. — І я рушила за нею, без жодного жалю покинувши напризволяще цю нікчемну істотку чоловічої статі.

За нашими спинами просюрчало полегшене зітхання. Люди! Можна подумати, ніхто раніше не ставив йому такого простого запитання. Ніколи я не збагну цих істот!

— Отже, — радісно мовила Сілке, коли вивела мене назад на галасливу й велелюдну вулицю з крамницями та ятками. — І що ж це тобі треба в тому шоколадному будинку, до якого ти аж так прагнеш потрапити? Бо таких, як ми з тобою, туди ніколи не пустять.

А оце ми ще побачимо. Я мовчала, міцно стиснувши губи.

— Що, жодної відповіді? — Сілке глипнула на мене з лукавою посмішкою. — Ну гаразд, я й сама можу вигадати гоже пояснення. Наприклад… ну, припустімо, твоїй родині довелося втікати з Драхенбурґа півстоліття тому, щоб урятуватися від ворогів, але перш ніж накивати звідси п’ятами, твої родичі заховали половину своїх скарбів у таємному сховку під цією крамницею. А тепер ти повернулася, щоб віднайти ці ваші скарби й стати багатою дівчиною з десятьма челядниками. То як, чи моя правда?

— Це ж який телепень зголоситься покинути власні скарби? — Я зневажливо похитала головою. — Нісенітниця якась.

Навіть людці не можуть бути аж такими дурноверхими, щоб полишати напризволяще свої сховки, еге ж?

— Отже, схибила… — Сілке здавалася потішеною. — Гм… подивимося… — Вона швидко повела мене вулицею, граційно петляючи між численними перехожими. — Тоді, можливо, ти насправді перевдягнена шляхтянка, і…

— Тобі що, більше робити нема чого, окрім як вигадувати про мене якісь казочки? — спитала я. — Може, краще й надалі продаватимеш одяг сільським дівчатам?

— Я шматтям цілими днями точно не торгую, — мовила Сілке. — Це робота мого брата. Дітер просто обожнює сидіти на місці. А мені більше до вподоби бігати й дивитися, що відбувається в столиці. А ти достоту найцікавіше з того, що тут сталося останнім часом.

Мугикаючи щось собі під ніс, вона погойдувалася на підборах — ми зупинилися на розі, пропускаючи вервечку карет. Коні роздратовано іржали