Читати книгу - "Не дивись мені в очі, Наталі Ліон"

Я знову стою на сходах компанії Інвесткапітал. Ще вчора я була впевнена, що більше ніколи сюди не повернуся та доля розпорядилася  інакше. Ну як доля, Владислав, як виявляється, Андрійович  вирішив мене повернути.

 Я почуваюся дещо розгублено, проте намагаюся цього не показувати.

Сьогодні в офісі  на диво спокійно, хоча бос  на місці.

Секретарка принесла подвійне американо з молоком, яке наповнило мій кабінет приємним ароматом. День, який розпочався з кави, мав бути безумовно чудовим. Але тут ключове слово "мав", бо не так сталося як гадалося. Тому що я, дивним чином, примудрилась вивернути чашку з кавою прямісінько собі на штани. В цю мить мій день перетворився на велику коричневу пляму на світло бежевому костюмі.

Ну чому це сталося саме зі мною? Якраз перед важливою зустріччю з партнерами. Боже, який жах! Якщо я з'явлюся в такому вигляді перед босом і тими людьми про контракт можна забути. Краще вже зовсім не висуватися з кабінету.

Через деякий час мені в голову приходить геніальна ідея. Я швидко дістаю телефон і знаходжу магазин одягу. Різкими рухами гортаю сторінки з брендовими речами, обираю перші ліпші штани чорного кольору і замовляю кур’єрську доставку прямо в офіс. Мене запевняють, що замовлення буде через 20 хвилин, і я полегшено видихаю. Потрібно встигнути. 

Нога пече і тільки зараз я згадую, що мабуть обпеклася. Кава була дуже гаряча.

 Я стягую ті огидні брудні штани до колін і бачу на стегні невеликий опік. Тільки цього мені бракувало.

В секретарки повинна бути аптечка. Я прошу Світлану знайти мазь від опіків, але вона надто довго не приходить і в мене починається паніка. 20 хвилин вже пройшло, а кур’єра досі нема.  Здається, сьогодні все проти мене.

Нарешті Світлана заходить в кабінет з невеликим тюбиком в руці і я помічаю її квадратні очі, коли вона бачить мене без штанів. 

- Анно Степапанівно, з вами все гаразд? Може лікаря? - стурбовано запитує, помічаючи велику червону пляму на моїй нозі.

- Не треба, з хвилину на хвилину мають розпочатися переговори, а курєра з моїми новими штанами досі нема, - кажу я в розпачі.

- Якщо хочете я спущуся на низ, і як тільки він прийде відразу вам повідомлю, - пропонує секретарка.

- Це було б чудово, дякую.

Як тільки Світлана виходить я наношу мазь на рану, але від неї біль лише посилюється.

З коридору доносяться  важкі кроки. «Невже кур’єр приїхав»? – з надією питаю себе.  Я миттю сідаю в крісло, щоб мене було видно лише до поясу і нервово чекаю.

Двері в кабінет різко відкриваються і заходить Влад. Серйозний і занадто красивий. Він явно чимось не задоволений.

Моє тіло судоржно тремтить, а пульс починає зашкалювати.

Тільки його тут бракувало.

- Анна, тобі особливе запрошення потрібне? Якщо так, то я тут, ходімо, нас чекають в кабінеті для переговорів.

Він виглядає дуже суворим і лише від його погляду по тілу пробігають мурахи. Я до крісла ніби приростаю не в змозі поворухнутися.

- Владиславе Андрійовичу, - починаю я тремтячим голосом. – Ще п’ять хвилин і я вас наздожену.

- Ти знущаєшся? Швидко піднялась, взяла папку і ходімо, - наказним тоном промовив Влад, але я була непорушною.

Чорт! Мені ще ніколи не доводилось так червоніти, як сьогодні. Він швидкими кроками підійшов до мого столу і оторопів від несподіванки. Я сиділа в білій блузі  і таких же мереживних трусиках заклавши ногу на ногу.

На мене наче вилили відро помиїв. Яка ганьба!

Схоже він не очікував побачити мене в такому відвертому вигляді і на його обличчі було мільйон запитань.

Що ж, тепер він чекає пояснення моєму образу, а я підшукую потрібні слова, щоб пояснити, чому  я така  незграба.

- Владиславе Андрійовичу, тут така справа, - незнаю з чого почати і опускаю очі. – Я випадково пролила каву на штани і тепер не можу вийти з кабінету.

Його погляд раптом падає на мою ногу, яка ще більше почервоніла від невідомої мазі.

- Кур’єр з новими штанами буде з хвилини на хвилину, - запевняю його і відводжу очі в бік, кладу руку на рану і морщусь від болю. Я просто палаю від сорому. Це  ж треба такому статися.

- Покажи ногу, - суворо говорить Влад і я поволі прибираю руку з велетенської червоної плями. – Це що опік? - стурбовано питає він.

- Мабуть, - знизую плечима.

- Тобі терміново потрібно до лікаря. З таким краще не жартувати, - серйозно говорить Влад.

- А як же переговори?

- Обійдуться без тебе, я викличу тобі таксі.

- Я на своїй поїду, - запевняю, - але тільки після того як одягнуся.

На щастя в ту ж мить приходить Світлана і приносить моє замовлення. Вона ставить пакет на столі, обводить нас підозрілим поглядом і йде до дверей.

Цікаво, що вона подумала побачивши напівоголену дівчину в компанії боса?

- Сьогодні на роботу можеш не виходити, - видає Влад, а потім додає. – А завтра чекаю. Видужуй.