Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

— Ага, — пробурмотів Одоробло з виразом, який, на його думку, надавав йому розумного вигляду, хоч насправді він тоді нагадував людину, що страждає від болю під час процесу дефекації. — Задум, що складається з двох частин, завжди добрий, учителю.

— Знайди мені пісок усіх кольорів і плаский камінь. Я покажу тобі, як робити видимими потоки часу.

— О, гаразд.

— Є ще і третя частина мого задуму.

— Третя частина, он як?

— Я можу навчити обдарованих учнів контролювати свій час, заповільнювати його, прискорювати, зберігати і скеровувати, неначе воду у цих струмочках. Але боюся, що більшість людей буде просто неспроможна дозволити собі таке. Мусимо їм допомогти. Ми створимо… пристрої, які зберігатимуть і постачатимуть час туди, де потрібно, адже люди будуть нездатні прогресувати, якщо їх нестиме течією, мов ті листочки в потічку. Людям необхідно мати здатність гаяти час, надолужувати час, втрачати час і здобувати час. Це стане найголовнішим нашим завданням.

Одоробло насупив чоло, намагаючись бодай щось уторопати. А тоді він поволі підняв руку. 

Колин зітхнув. 

— Ти хочеш запитати, що сталося з отим плащем? 

Одоробло кивнув. 

— Забудь ти про плащ, Одоробле. Це не важливо. Пам’ятай лише, що ти є чистий аркуш паперу, на якому я писатиму… — Одоробло розтулив було рота, але Колин зупинив його, піднявши руку. — Це просто ще одна метафора, ще одна метафора. А тепер прошу приготувати мені обід. 

— Метафорично чи насправді, вчителю? 

— І так, і так. 

Зграйка білих пташок пурхнула з дерев і пролетіла над ними, перетинаючи долину. 

— Там будуть голуби, — прорік Колин, а Одоробло поспіхом почав розпалювати вогнище. — Щодня там будуть голуби. 

Лу-Тзе залишив послушника у передпокої. Тих, кому він не подобався, могло здивувати, що Лу-Тзе розгладив свою мантію перед тим, як з’явитися на очі абатові, але попри те, що йому було начхати на будь-які правила, людей це аж ніяк не стосувалося. Він загасив цигарку і запхав її собі за вухо. Знав абата вже майже шістсот років і поважав його. А людей, яких Лу-Тзе поважав, було не так уже й багато. Здебільшого, він просто мирився з ними, терпів.

Зазвичай ставлення підмітальника до інших людей було обернено пропорційне статусу, який ті займали, і вони відплачували йому тією ж монетою. Старші монахи… хоч у таких просвітлених осіб і не могло би бути лихих думок, але ніде правди діти — від вигляду Лу-Тзе, який зухвало походжає храмом, тьмяніла не одна найчистіша карма. Для деяких мислителів особистою образою була вже сама постать підмітальника з його браком формальної освіти або офіційного статусу, його дурнуватим Шляхом і неймовірними успіхами. Тож їм було дивно, що він подобався ерудованому, непрактичному й делікатному абатові, який настільки кардинально відрізнявся від підмітальника. Але ж несподіванка — це природа всесвіту.

Лу-Тзе кивнув прислужникам, які відчинили великі лаковані двері.

— Як почуває себе нині преподобний? — запитав він.

— Він ще й далі має клопіт із зубами, Лу-Тзе, але дотримується послідовності і щойно цілком задовільно ступив перші кроки.

— Так, мені здалося, що я чув гонги.

Ченці, які скупчилися посеред кімнати, розступилися, і Лу-Тзе підійшов до дитячого манежу. На жаль, це було необхідно. Абат так ніколи й не опанував мистецтво циркулярного старіння. Ось чому він був змушений досягати довголіття традиційнішим способом періодичної реінкарнації.

— А, Підмітальнику, — пропищав він, незграбно відкидаючи вбік жовтого м’ячика й усміхаючись. — І як там гори? Хоцю цюцю хоцю цюцю! 

— Я вже точно отримав вулканізм, преподобний. Це дуже обнадійливо.

— І зі здоров’ям усе гаразд, як завжди? — поцікавився абат, а його пухкеньке рученятко щосили вдаряло ґратки манежу дерев’яною жирафою.

— Так, ваша світлість. Гарно бачити, що ви знову в доброму стані.

— Спроможний поки що зробити лише пару кроків, як це не прикро цюцю хоцю цюцю. На жаль, тіла немовлят наділені власною свідомістю ЦЮЦЮ! 

— Ви надіслали мені вістку, ваша світлість? Там було написано: «Перевір оцього».

— І якої ж ви думки про нашого хоцю цюцю хоцю цюцю хоцю цюцю ВЖЕ юного Лобсанґа Лудда? — до нього квапливо підбіг прислужник-аколіт із сухариками на тарілці. — Чи не бажаєте, до речі, сухарика? — запропонував абат. — Няммм смацненька цюця! 

— Ні, преподобний, усі мої зуби вже прорізалися, — подякував підмітальник.

— Той Лудд загадковий, правда? Його вихователі смацненька цюця ням-м-м цюця сказали мені, що він дуже талановитий, але якийсь химерний. Але ви з ним не зустрічалися досі й не знаєте його минулого, тому ням-м-м цюця я був би вдячний почути ваші неупереджені оцінки ням-м-м ЦЮЦЯ.

— Він нереально спритний, — сказав Лу-Тзе. — Мені здається, він реагує на речі, які ще навіть не сталися.

— Як таке може бути? Хоцю міся хоцю міся хоцю хоцю МІСЯ!

— Я його поставив перед Апаратом хаотичних м’ячів у додзьо для старійшин, і він часом рухався до правильного отвору, перш ніж звідти вилітав м’ячик.

— Це що, якась бульк телепатія?

— Якщо у простенького пристрою з’явилася власна свідомість, нам можуть загрожувати великі неприємності, — сказав Лу-Тзе. Він набрав повні груди повітря. — А в залі Мандали він побачив узори серед хаосу.

— Ви показали неофітові Мандалу? — нажахано вигукнув головний аколіт Рінпо.

— Щоб дізнатися, чи хтось уміє плавати, треба штовхнути його в річку, — знизав плечима Лу-Тзе. — Хіба є інший спосіб?

— Але бачити її без належної підготовки…

— Він побачив узори, — вів далі Лу-Тзе. — І зреагував на Мандалу. — Лу-Тзе не уточнив, що й Мандала зреагувала на нього. Хотів це все обміркувати. Коли дивишся в безодню, то не очікуєш, що вона люб’язно помахає тобі у відповідь.

— Але це було місямісямісявава суворо заборонено, хай там як, — мовив абат. Він невправно понишпорив серед іграшок на підстилці, намацав чималу дерев’яну цеглину з тисненим зображенням веселенького блакитного слоника, а тоді незграбно пожбурив її на Рінпо. — Інколи ви забагато собі дозволяєте, Підмітальнику бацу слоника! 

Пролунали ріденькі оплески від аколітів, які таким чином оцінили абатове вміння розпізнавати тварин.

— Він бачив узори. Він знає, що діється. Просто не усвідомлює, що саме він знає, — наполіг на своєму Лу-Тзе. — А ще не встигли ми зустрітися, як він миттєво поцупив невеличку цінну річ, і я досі не можу збагнути, як йому це вдалося. Невже він може бути настільки спритним без жодного вишколу? Хто такий цей хлопець?

Цок 

Хто така ця дівчина?

Мадам Фраут, директорка Фраут-академії та авторка Фраут-методики розважального навчання, нерідко ставила собі це запитання, коли їй треба було починати розмову з міс Сюзен. Звичайно, ця дівчина була її підлеглою, але… просто мадам Фраут не полюбляла дисципліну, і саме тому, мабуть, вона й винайшла цю Методику, яка взагалі не вимагала жодної дисципліни. Загалом вона покладалася на грайливе спілкування з людьми, аж поки ті не поступалися їй, відчувши певну ніяковість.

Міс Сюзен, здається, нічим не можна було примусити зніяковіти.

— Я вас викликала сюди, Сюзен, через те, що, е-е, через те, що… — мадам Фраут завагалася.