Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

щось змінилося, а ще більше всього зміниться. Коли Мак Рональдс приніс цивілізацію на континент, нації старої Європи плювалися, влаштовуючи демонстрації й акції громадянської непокори; червоні бригади разом з ірландською республіканською армією, баскськими сепаратистами й озброєними до золотих зубів бойовиками української повстанської армії в екзилі влаштовували терористичні акти, біля відкритих напередодні під музику, прапорці й повітряні кульки філій Мак Рональдса вибухали начинені десятками кілограмів тротилу автомобілі, висаджуючи в небо недопечені яловичні котлетки і курячі ніжки. Староконтинентальні продуценти наймали першокласних староконтинентальних акторів, щоб зворушливим староконтинентальним милом вичавлювати сльозу зі староконтинантальних міщан — усіх тих сітоєнів, світ яких із появою Мак Рональдса невблаганно відходив у небуття. І сльози справді лилися ріками — Сеною й По, Райном і Темзою. Гірким було стенання дорослих і тим більшою радість дітей — якщо вони й пускали сльозу, то з причини цілком протилежної. Ховаючись від батьків і прогулюючи заняття, вони скрадалися у Мак Рональдс, щоб залишити там кишенькові гроші. Невдовзі батьки з жахом довідалися про це.

«Що б ти хотів, щоб ми подарували тобі на уродини?» — «Хочу в Мак Рональдс». — «Ніяких Мак Рональдсів! Щоб я більше ніколи не чула! Забудь це моторошне слово!» В хід йшла дієва дитяча зброя — п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин. Першого вона ранила здебільшого батька родини, арабоволосого Жана, рудого Ганса, повнявого Джуліо, кирпатого Херонімо: «Жанетто-Брюнгільдо-Страчателло-Хуано, кохана. Мак Рональдс не вартий, щоб їсти нерви собі і псувати уродини дитині. Якщо це для нашого маленького Ліонеля-Чарльза-Беніто-Карлосика має таке значення, чому б не подарувати йому цю маленьку втіху. Життя таке складне. Нащо його ускладнювати ще більше». — «Йдіть, куди хочете, я з вами не піду!» — «Але Жанетто-Брюнгільдо-Страчателло-Хуано! Це уродини твоєї дитини!» — «Не піду, і край!» — «Жанетто-Брюнгільдо-Страчателло-Хуано, серденько, не гарячкуй. Чому б і нам не піти і самим не спробувати. Тоді знатимемо достеменно.» — «Не треба мені, я і так знаю!» — «Але заради нашого маленького Ліонельчика-Чарльзика-Бенітика-Карлосика...» В цей час маленький Ліонельчик-Чарльзик-Бенітик-Карлосик підслуховував у передчутті близької перемоги з кімнати, куди втік, весь у сльозах, на початку розмови.

Ми бачимо це маленьке сімейство, як воно просувається вулицею, попереду сяє Ліонельчик-Чарльзик-Бенітик-Карлосик, трохи позаду арабоволосий Жан, рудий Ганс, повнявий Джуліо, кирпатий Херонімо намагається пригорнути рукою Жанетту-Брюнгільду-Страчателлу-Хуану. Жанетта-Брюнгільда-Страчателла-Хуана пручається.

Родина в Мак Рональдсі. За пластиковим столом на пластикових тацях запаковані мак рамбурґери, мак ріші, мак рікени і великі пластикові склянки брунатної оа-оли. Тільки Жанетта-Брюнгільда-Страчателла-Хуана не замовила нічого. Арабоволосий Жан, рудий Ганс, повнявий Джуліо, кирпатий Херонімо сумно і з легким докором дивиться на кохану дружину, беручи водночас рукою з таці, кусаючи і жуючи. «Ти знаєш, мушу тобі сказати, смакує так нічого». — «Господи, залиш у спокої папір. Ти доїдаєш серветку, Жане-Гансе-Джуліо-Херонімо-Бовдуре!» Це останнє слово, що самовільно приклеїлося до попередніх, Жанетта-Брюнгільда-Страчателла-Хуана додасть, радше за все, — у тріумфі такту над гнівом — про себе.

У нас, слід сказати, поява Мак Рональдса переживалася цілком інакше. Його прихід святкували масовими паломництвами. Він став маленькою церквою. Нехай для тіла, звичайно, а все ж. Він був птахою надії на краще — у краю, де завжди було гірше і гірше, тим палкішими були сподівання, що коли-небудь стане краще. Дорослі полюбили його не менше, ніж діти. Після десятиріч затамованих чекань тати і мами змогли надолужити те, чого їх позбавили виродки, змарнувавши їхню юність облудним розпатякуванням. На споді родинних скринь і в закапелках риплячих шаф вони знайшли потерті джинси і джинсові куртки своєї протестно-прищуватої молодості, за які їхніх батьків викликали на килим, а їх самих проганяли зі школи, влізли в них, підтягнувши сідниці і тугіше заперезавши черева, і «відлетіли у бік минулого».

Поверх дев’ятий. Поет і його шанувальники

Через багато років стела з великоносим профілем й обвислими, мов у бульдога, щоками, розповідатиме туристам з інших країн, континентів, галактик, що... неважко вгадати, однак й неможливо зараз сказати достеменно, як саме звучатиме напис, позаяк щодо його остаточного формулювання думки розбігаються, і хто знає, чий бік урешті візьме гору. З певністю можна одначе сказати, які рядки якого його вірша будуть викарбувані під пам’ятним написом, можна навіть процитувати — їх знає кожний, без них не обходиться жодна шкільна програма і хрестоматія, ні випускний екзамен, ані вступна співбесіда. Ними починають візити російські президенти, щоб задобритися, ними завершують свої візити президенти американські, щоб запам’ятатися, їх шкробає на папірець у транскрипції рідною мовою і підсуває правителеві Самодурії його секретар, щоб він теж міг розпочати і завершити ними своє перебування, як його російський і американський колеги.

Таке обходження зі спадщиною видатного поета не нове. Історія дає тисячі прикладів, коли слова виривалися із контексту, перекручувалися, використовувалися в сумнівних цілях, як правило, з метою отримання влади й прибутку, що, зрештою, рівноцінне отриманню влади, що неминуче вело до отримання чи бодай до бажання отримати та утримати, байдуже, якою кривавою ціною.

Спадкоємці диктаторів, проти яких поет підносив своє полум’яне слово, за що страждав, січений шпіцрутенами і замовчуваний, використовують його непроминущі вірші для прославляння і зміцнення своїх режимів. Їхні опоненти знаходять у його творчому доробку непримиренні слова, що закликають до повалення диктатур і тираній, цитуючи їх на народних віче. Іменем поета влаштовувались революції і репресії. Кожний знаходить у нього щось зрозуміле для себе, і це всіх зближує, не даючи нікому узурпувати, — всі мають однакове право доступу до нетлінного слова.

Якби не все це, поета давно забули б. Хто пам’ятав би про нього, чиє непоказне життя проминало в тіні крислатих платанів, далеко від публіки і метушні, а та жменька людей, з якими він перетинався, вважала його диваком, не підозрюючи, що поруч був великий, як згодом полюблятимуть епітетувати, майстер.

Він ходив на роботу у філію страхової компанії, де мав посаду дрібного клерка з премійними й комісійними, якими надто не переймався; не ліз на сцени і не пхався на подіуми. Далекий від усього цього, він цмулив вечорами у кнайпі за рогом пінисте пиво або ж вино у винарні, геть свіже, щойно зброджене на початку вересня; мутне, приємне й солодке, воно додавало впевненості, якої йому хронічно бракувало, надиктовувало божевільні рядки, на кілька хвилин перетворювало на революціонера, докорінного реформатора граматичного ладу.

Цілком можливо, того, що згодом знаходитимуть у його віршах, там просто немає, він ніколи не писав полум’яних поезій, не стояв на трибуні, якщо не вважати нею сквер і місяць у небі, в човні якого був веслярем; невідомо, чи мав за