Читати книгу - "Знак біди"

по дрова — він добре розшурував свою кухню-машину, і та сповнювала подвір’я димом, час від часу із залізної труби шугало іскрами в небо. Степанида подумала: коли б хоч не згоріти через них. Усі прожиті тут роки вона чомусь боялась пожежі від печі чи від блискавки, не раз їй навіть снилося вночі, як горить її Яхимівщина, а вона безсило бігає навколо, ніби ватяними ногами, й нічого зробити не може.

Німці вийшли гуртом надвір, фельдфебель трохи відстав од решти, щось наказував Свянтковському, який досить уважно слухав його. Потім фельдфебель вереснув щось до кухаря, той ураз виструнчився, кинув у відповідь одне-однісіньке: «Яволь!»

Інші тим часом стягнули з машини й поскладали під стріхою на призьбі кілька жовтих дерев’яних ящиків, наповнених чимсь важким і громіздким, мішки з чорними таврами на боках; там-таки на призьбу поставили дві короткуваті гвинтівки з жовтими ременями. Певно, все це залишалося тут, з кухнею, а машина збиралася десь їхати, — молодий, з підстриженою потилицею водій вже сидів у машині, і та, завівшись, аж дрижала вся із натуги. Фельдфебель ускочив з іншого боку до кабіни, машина важко відкотилась назад, збочила тупим задом у картоплю і, розгрібши там у м’якій землі цілий ярочок, вивернула на дорогу.

У дворі залишилася кухня і при ній двоє — худий злий кухар та літній дзюбатий німець. Вони заходилися тягати з криниці воду, а Петрик з якимсь винувато-шкодливим виразом в очах придибав до жінки.

— Охо-хо! — стиха мовив він. — Довго квартируватимуть.

Вона мовчала, хоч від тих його слів їй стало аж геть недобре. Але вона вже здогадувалася, що це — не на короткий час, що, мабуть, тепер надовго. Петрик озирнувся, ніби їх міг хтось підслухати.

— Підлогу сказали помити. Зайве повиносити.

— Куди повиносити?

— До комірчини, сказали. І нам також.

— Що це, літо — до комірчини? Вигадали...

— Сказали. Щоб до вечора все. Їхній головний приїде.

— Хай прибирають! Хай усе приберуть. Хай подавляться, — розгнівалась вона, пригадуючи, як Петрик пнувся їм догодити. Але все намарно: ось, виганяють.

Було вже нерано, вологе небо, як і раніше, низько висіло над мокрою землею, але дощ перестав, вітер теж, здається, затих; у подвір’ї дер горло дим, що обволік хату, комірчину, сизою пеленою простягся уздовж по картоплиську, над городом. Степанида рішуче розчинила хвіртку хліва, взяла на мотузок корову. Нехай роблять, що хочуть, — їй треба виганяти корову на пашу, годі тій стояти в хліві. Щоб зайве не докучати німцям, вона повела корову через дривітню в город — навпростець картоплиськом у поле. Бобовка зо двічі тривожно озиралася на чужинців у дворі, Степанида зозла стусонула її — мерщій із подвір’я.

Вона вела корову униз понад яром, куди збігало картоплисько. Яр той підступав до самого кінця городу і був глибокий, зі струмком і джерелом унизу, його схили густо поросли вільшняком і молодими ялинами. По той бік здіймався на видноті гарний гайок. У разі чогось у яру можна було б пересидіти день-другий, а то й довше, сховатись од війни, од біди, від чужого недоброго ока. Аби ж не скотина. Із скотиною довго не висидиш, її годувати треба. Та й садиби шкода з її сяким-таким майном, якого з собою не забереш, — а без нього як жити в лісі? Тим паче восени, коли вже капає за потилицю й підкрадається холоднеча. Мусиш триматись оселі. Та ось ця оселя знадобилась і їм. Невже іншої тут не знайшлося? А все, мабуть, той клятий міст, дуже він їм став потрібен, а разом з ним і цей хутір.

Корова зголодніло хапала з-під ніг мокрий троян, виривала з руки мотузок, і Степанида подумала: нехай! Звісно, чого на того дурного Петрика злитися, що він зараз годен? Як не крути, а накажуть, то зробиш. Звичайно, підлогу Петрик не помиє, і лихо обом буде. Мабуть, треба їй повертатись до хутора.

На невеличкій травистій галявинці край яру вона прив’язала кінець мотузка до відземка вільхи і, трохи понаглядавши за Бобовкою, пішла попід городом назад.

Було їй до болю прикро на серці і боязко, й вона відчула: можливості її людського життя сходять нанівець. Війна чіпкою лапою підкрадалася все ближче, а тепер то й зовсім улізла до хати, на саме покуття, під образи. І що мали робити, коли не побиватись, лементувати, плакати? Але слізьми й кров’ю і так набубнявіла земля, яка з того шкода війні? Що ж тоді — терпіти все мовчки, чекати ліпшої години? Душею чула: за меншою бідою завжди приплуганиться[39] більша, тоді заячиш[40], та чи поможе хтось?

6

Двоє німців поралися собі коло кухні, а Петрик присів біля вікна в хаті й із горя скрутив величезну, як бобовий стручок, цигарку. Пожмакану пальцями жовтаву німецьку сигаретку він сховав за образами — скурить колись іншим часом. Треба було братися до роботи — прибирати в хаті, викинути до комірчини все зайве, звільнити від бабського начиння кочережник, а головне — помити підлогу. Він сердився на Степан йду за її затятість: кинула все, побігла. Дідько б її не взяв, ту корову, могла б постояти до полудня в хліві. Чи до корови тут, як на подвір’я оці заїхали... Одначе дав же Бог клопіт, наслав німців, чи мало їм було міст, містечок чи хоча б сіл, а бач, добралися й до цього забутого Богом хутора.

Хворобливо кашляючи (з ночі боліло в грудях), Петрик позирав у вікно на тих двох, що тепер хазяйнували біля його криниці. Один, сухоребрий та білобровий, в обвислому на озадді комбінезоні, сипав щось біле до котла, звідти валила вогка пара, а присадкуватий, із дзюбатим обличчям розкладав якісь припаси на кришечці дерев’яного ящичка, охайно застеленого чистою білою цератою. «Диви, культурні!» — заздрісно подумав Петрик і гірко зітхнув: через цю їхню культуру берись тепер за відро та ганчірку, розводь у хаті грязюку. Мало, що було сухо й тепло, то їм ще аби й чисто. Культурні...

Цигарка його тим часом уже розклеювалася в пальцях, але він не мав чим її припалити й не наважувався підійти до німців, щоб попросити вогню. Однак жага куріння зрештою переважила нерішучість, Петрик вийшов із сіней і спинився за п’ять ступнів від кухні, тримаючи на видноті незапалену цигарку. Він думав, може, вони побачать і дадуть вогню, просити йому було таки ніяково і трішки боязко. Та