Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Кея. Звісно ж, учень мав рацію. Ніщо не потішило б її більше, ніж можливість назавжди покинути цих безбожних біляків і битися з гурками якоюсь зрозумілою їй зброєю. Якщо знадобиться, то вирвати свою помсту зубами. Він мав рацію, та це нічого не змінювало. Ферро завжди не надто слухалася порад.

— Звідки тобі знати, що мені слід робити, кощавий білий дурню?

— Я знаю більше, ніж ти думаєш. — Кей ні на мить не зводив із неї своїх млявих очей. — Ми з тобою вельми схожі. Може, ти цього й не бачиш, проте це так. Між нами так багато спільного.

Ферро насупилася. Вона не знала, що зараз має на увазі цей хворобливий придурок, але їй не подобалось, як це звучить.

— Баяз не дасть тобі нічого з того, чого ти потребуєш. Йому не можна довіряти. Я дізнався це надто пізно, зате в тебе ще є час. Тобі слід відшукати іншого господаря.

— Я не маю господаря! — різко відказала Ферро. — Я вільна.

У Кея сіпнувся й піднявся один кутик блідого рота.

— Ніхто з нас ніколи не буде вільним. Іди. Тут для тебе нічого немає.

— Тоді чому ти лишаєшся тут?

— Заради помсти.

Ферро нахмурилася ще більше.

— Помсти за що?

Учень нахилився вперед, уп’явшись у неї ясними очима. Рипнули й відчинилися двері, і він різко стулив рота, відкинувся назад і поглянув у вікно. Наче й не збирався говорити.

Клятий учень зі своїми клятими загадками. Ферро повернула набурмосене лице до дверей.

До кімнати поволі ввійшов Баяз, обережно й рівно три­маючи в одній руці чайну чашку. Він навіть не глянув на Ферро, промайнувши повз неї й вийшовши за відчинені двері на балкон. Клятий маг. Вона побрела за ним, примруживши очі через яскраве світло. Вони були високо, і перед ними розкинувся Аґріонт — так само, як колись давно, коли вони з Дев’ятипалим дерлися по дахах. На блискучій траві внизу байдикували компанії білих нероб, так само, як тоді, коли Ферро подалася до Старої Імперії. Проте не все залишалося таким самим.

Тепер повсюди в місті був якийсь страх. Вона бачила його на кожному м’якому білому обличчі. В кожному слові й жесті цих людей. Якесь приголомшене очікування, як у повітрі перед бурею. Як на полі сухої трави, готовому спалахнути від найменшої іскри. Вона не знала, чого вони чекають, і знати не хотіла.

Проте чула багато розмов про голосування.

Перший з-поміж магів поглянув на неї, коли вона ввійшла у двері. На його лисій голові збоку виблискувало яскраве сонце.

— Чаю, Ферро?

Ферро ненавиділа чай, і Баяз це знав. Чай пили гурки, коли думали про зраду. Ферро пам’ятала, як його пили солдати, поки вона пручалась у поросі. Пам’ятала, як його пили работоргівці, говорячи про ціни. Пам’ятала, як його пив Утман, посміюючись із її люті й безпорадності. А тепер його пив Баяз, елегантно тримаючи маленьку чашку між товстим великим пальцем і вказівним, — ще й усміхався.

Ферро заскреготіла зубами.

— Я тут закінчила, біляче. Ти обіцяв мені помсту й не дав нічого. Я вертаю на південь.

— Справді? Нам було би шкода тебе втратити. Але Гуркул і Союз воюють. Наразі до Канти не відпливає жоден корабель. І, можливо, не відпливатиме ще якийсь час.

— То як мені туди дістатися?

— Ти вже чудово дала зрозуміти, що я за тебе не відповідаю. Я дав тобі дах над головою, а ти поводишся невдячно. Якщо бажаєш піти, можеш улаштувати все сама. Невдовзі до нас має повернутися мій брат Юлвей. Може, він буде готовий узяти тебе під крило.

— Цього мало.

Баяз люто зиркнув на неї. Погляд його, може, й був страхітливий, але Ферро — не Лонґфут, не Лютар і не Кей. Вона не має господаря й більше ніколи не матиме.

— Я сказала: цього мало!

— Чому ти так завзято випробовуєш моє терпіння? Воно має край, знаєш.

— Моє теж.

Баяз пирхнув.

— Твоє навіть початку не має, як, поза сумнівом, міг би засвідчити майстер Дев’ятипалий. Істинно кажу тобі, Ферро: в тебе шарму, як у кози, до того ж злючої.

Він випнув губи, нахилив чашку і злегка потягнув напій через вінця. Ферро довелося зробити величезне зусилля, щоб не вибити чашку в нього з руки й не буцнути старого лобом у пику на додачу.

— Але, якщо ти досі маєш намір битися з гурками…

— Завжди.

— То я певен, що ще можу знайти застосування твоїм талантам. Таке, для якого не потрібне почуття гумору. Мої цілі, що стосуються гурків, залишаються незмінними. Боротьба має тривати, хай і за допомогою іншої зброї.

Його погляд ковзнув убік, до великої вежі, що бовваніла над фортецею.

Ферро мало знала про красу і ще менше нею цікавилась, але ця будівля здавалася їй красивою. У тій горі голого каменю не було ні м’якості, ні поблажливості. Її обриси відзначалися безжальною чесністю. В її гострих чорних кутах була немилосердна точність. У вежі було щось таке, що заворожувало Ферро.

— Що то за місце? — спитала вона.

Баяз примружився на неї.

— Будинок Творця.

— Що там усередині?

— Не твоє діло.

Ферро мало не сплюнула з роздратування.

— Ти там жив. Служив Канедіасу. Допомагав Творцеві в роботі. Ти ж розповідав нам про все це на рівнинах. То скажи: що там усередині?

— У тебе гарна пам’ять, Ферро, та ти дещо забуваєш. Ми не знайшли Сімені. Ти мені не потрібна. Зокрема мені тепер не потрібно відповідати на твої нескінченні запитання. Уяви собі мій відчай.

Він знову манірно цмокнув свій чай, здійнявши брови й поглянувши на ледачих біляків у парку.

Ферро теж змусила себе всміхнутися. Чи зобразити щось якомога ближче до усмішки. Принаймні оголила зуби. Вона непогано пам’ятала, що сказала та сердита стара Конейл і як це роздратувало Баяза. Вона вчинить так само.

— Творець. Ти спробував украсти його секрети. Спробував украсти в нього доньку. Її звали Толомей. Батько скинув її з даху. За зраду, за те, що відчинила тобі браму. Я помиляюся?

Баяз сердито вихлюпнув із балкона останні краплі зі своєї чашки. Ферро подивилась, як вони замерехтіли на яскравому сонці й полетіли донизу.

— Так, Ферро, Творець скинув свою доньку з даху. Здається, нам обом не щастить у коханні, еге ж? Нещасні ми. А ще нещасніші наші кохані. Хто міг би помислити, що в нас так багато спільного?

Ферро замислилася, чи не штовхнути цього білого гада з балкона слідом за його чаєм. Але він досі був їй винен, а вона хотіла забрати те, що їй належить. Тож Ферро лише набурмосилась і чкурнула назад за двері.

У кімнаті з’явилася ще одна людина. Чоловік із кучерявим волоссям та широкою усмішкою. В руці він тримав високий жезл, а на плечі — футляр із обвітреної шкіри. Очі в прибульця були якісь дивні: одне світле, друге темне. Щось у його пильному погляді викликало у Ферро підозру. Навіть сильнішу, ніж зазвичай.

— А, славетна Ферро Малджин… Перепрошую за цікавість, але не щодня можна зустріти людину з таким… дивовижним походженням.

Ферро не подобалося, що він знає її ім’я, походження, та й узагалі щось про неї.

— Хто ти?

— Де ж мої