Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

загадку можна розгадати й без Королівської Інквізиції. Зрештою, хіба я сам не покинув задосить чужих помешкань у ранню годину? Вдаючи, ніби сподіваюся, що за мною не спостерігають, хоч насправді до певної міри сподіваючись, що спостерігають?» Пройшов у двері вітальні. «Чи то був хтось інший?»

Арді Вест стояла до нього спиною, і він почув, як ллється в келих вино.

— Щось забув? — спитала вона через плече тихим і грайливим голосом. «Нечасто я чую, як жінки говорять таким тоном. Частіше мені трапляються жах, огида й ледь-ледь уловимий жаль». Арді відставила пляшку, дзенькнувши нею. — Чи вирішив, що тобі справді не вижити без іще одного…

Арді повернулася з кривою усмішкою на обличчі, та коли вона побачила, хто стоїть позаду, ця усмішка зникла.

Ґлокта пирхнув.

— Не турбуйтеся, на мене всі так реагують. Навіть я сам щоранку, коли дивлюсь у дзеркало.

«Якщо мені взагалі вдається стати перед тією клятою штукою».

— Це не так, і ви це знаєте. Я просто не очікувала, що ви зараз навідаєтеся.

— Отже, ми всі цього ранку зазнали чималого шоку. Нізащо не здогадаєтеся, з ким я розминувся у вашому передпокої.

Вона застигла всього на мить, а тоді зневажливо трусонула головою й сьорбнула вина з келиха.

— І що, не підкажете, з ким саме?

— Гаразд, підкажу. — Ґлокта, скривившись, опустився на стілець і витягнув перед собою зболілу ногу. — З молодим офіцером королівського полку, на якого, поза сумнівом, чекає блискуче майбутнє.

«Хоча ми всі можемо сподіватися на протилежне».

Арді сердито зиркнула на нього з-за вíнця.

— У королівських полках стільки офіцерів, що я їх майже не розрізняю.

— Справді? Цей, здається, переміг на минулорічному Турнірі.

— Я геть не пам’ятаю, хто вийшов у його фінал. Там кожен рік схожий на попередній, чи не так?

— Так. Відколи я там бився, якість невпинно падає. Однак я подумав, що цього хлопчину ви можете пам’ятати. Він мав такий вигляд, ніби після останньої нашої зустрічі хтось ударив його по обличчю. Як на мене, доволі сильно.

«Щоправда, навіть не наполовину так сильно, як мені хотілося б».

— Ви на мене сердиті, — промовила Арді, та її це, здавалося, нітрохи не бентежило.

— Радше розчарований вами. Та чого тут можна очікувати? Я гадав, що ви надто розумні для цього.

— Розум — не гарантія розважливої поведінки. Мій батько постійно так казав. — Вона допила вино, звично сіпнувши головою. — Не турбуйтесь. Я можу подбати про себе.

— Ні, не можете. Ви більш ніж чітко дали це зрозуміти. Ви ж розумієте, що станеться, якщо люди дізнаються? Вас відцураються.

— І що змінилося б? — єхидно кинула Арді. — Може, це вас здивує, та мене й зараз рідко запрошують до палацу. Мене навіть соромом важко назвати. Зі мною ніхто не розмовляє. — «Крім мене, ясна річ, але я аж ніяк не таке товариство, на яке сподіваються молоді жінки». — Всім до сраки, що я роблю. Якщо вони дізнаються, то гіршого від такої задрипанки, як я, все одно не чекають. Клятий простолюд, самоконтролю не більше, ніж у тварин — хіба ви не знаєте? Хай там як, хіба ви не казали мені, що я можу трахатися з ким завгодно?

— А ще я казав: що менше ви будете трахатися, то краще.

— І це ви, мабуть, казали всім своїм пасіям. Так?

Ґлокта скривився. «Не зовсім. Я вмовляв і благав, погрожував і принижував. Твоя краса мене зранила, зранила просто в серце! Нещасний я, помру без тебе! Невже ти не знаєш жалю? Невже не кохаєш мене? Я хіба що знарядь не показував, а тоді, коли діставав те, чого хотів, відкидав їх і весело йшов собі далі, до наступної, жодного разу не озираючись».

— Хе! — пирхнула Арді так, неначе вгадала його думки. — Занд дан Ґлокта читає лекції про переваги цнотливості? Та я вас благаю! Скількох жінок ви збезчестили, перш ніж гурки збезчестили вас? Про вас же легенди ходили!

У Ґлокти в шиї затремтів один м’яз, і він заворушив плечем, доки не відчув, як м’яз розслабляється. «А вона має рацію. Можливо, достатньо буде стиха поговорити із цим молодиком. Стиха поговорити чи влаштувати йому бучну вечірку із практиком Фростом».

— Гадаю, ваше ліжко — це ваша справа, як кажуть у Штирії. Та як так вийшло, що видатний капітан Лютар опинився серед цивільних? Хіба йому не треба ганяти північан? Хто рятуватиме Енґлію, поки він тут?

— Він не був у Енґлії.

— Не був?

«Батько знайшов йому гарне місце десь подалі. Так?»

— Він був у Старій Імперії чи щось таке. Поплив за море на захід і ще далі.

Арді зітхнула так, ніби вже багато про це почула й тепер ця тема остаточно їй набридла.

— У Старій Імперії? Що він у біса там робив?

— Чому б вам не спитати його? Рушив у якісь мандри. Він багато говорив про якогось північанина. Дев’ятипалого чи якось так.

Ґлокта рвучко підвів голову.

— Дев’ятипалого?

— М-м-м… Про нього і про якогось лисого старого.

Ґлоктине обличчя швидко засіпалося.

— Баяз.

Арді знизала плечима і знову хвацько випила зі свого келиха. В її рухах уже з’явилася легка п’яна незграбність. «Баяз. Тепер, коли наближаються вибори, нам бракує хіба що втручання цього лисого старого брехуна».

— Він зараз тут, у місті?

— Звідки мені знати? — пробурчала Арді. — Мені ніхто нічого не каже.

Так багато спільного

Ферро бродила кімнатою й хмурилася. Вона щедро виливала свою зневагу на солодке повітря, на фіранки, що шурхотіли, на великі вікна й високий балкон за ними. Шкірилася на темні портрети гладких блідих королів, на блискучі меблі, розставлені навмання по широкій кімнаті. Це місце з його м’якими ліжками і м’якими людьми було їй осоружне. Пил і спрага Безплідних Земель Канти подобались їй незмірно більше. Життя там було тяжке, спекотне й коротке.

Але принаймні чесне.

Цей Союз, зокрема це місто Адуа, а надто ця фортеця Аґріонт були вщерть наповнені брехнею. Вона відчувала цю брехню на власній шкірі, наче масну пляму, якої не могла стерти. А Баяз поринув у самісіньку гущу цієї брехні. Обманом повів її за собою на інший кінець світу — і повів марно. Вони не знайшли стародавньої зброї, яку можна було б використати проти гурків. Тепер він усміхався, сміявся й пошепки ділився таємницями з якимись дідами. Ті діди приходили спітнілі від спеки надворі, а виходили спітнілими ще більше.

Ферро ніколи не зізналася б у цьому комусь іншому. Та їй і самій собі в цьому було соромно зізнаватися. Вона сумувала за Дев’ятипалим. Хоча вона ніколи не могла це показати, приємно було мати людину, якій можна наполовину довіряти.

А тепер треба пильнувати себе самій.

За товариство їй правив лиш учень, а він був гірший, аніж відсутність товариства. Він мовчки сидів і спостерігав за нею, не помічаючи своєї книжки, що лежала на столі поряд. Спостерігав і безрадісно всміхався, ніби знав щось таке, про що Ферро мала б здогадатися. Ніби вважав її дурепою, бо вона цього не бачить. Від цього вона тільки сердилась як ніколи й тому кружляла по кімнаті, суплячись на все, стискаючи кулаки й міцно зціпивши зуби.

— Ферро, тобі слід повернутися на південь.

Вона остовпіла й набурмосилася на