Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

По різдві Христовім починається нова вандрівка байок і казок звірячих і всяких інших, а власне зі сходу на захід. В самій Індії ще на 500 літ перед Христом постав був чоловік з царського роду, що, покинувши панування, зробився пустинником, а далі вбогим жебраком і почав навчати людей милосердя, чесноті і рівності та любові. Він учив, що людське життя - то тяжка проба для людської душі, то ненастанне горе; що всі земні втіхи і розкоші - то отрута для душі, бо горе тим тяжче болить по них; що одинокий спосіб увільнити себе від болів і клопотів земного життя - се зректися світу, його розкошів і радощів, зректися батька, матері, дому, родини, маєтку і жити в побожних думках і молитвах, працюючи лише стільки, щоб їсти, а їдячи лише стільки, щоб жити.

Сього чоловіка прозвали Буддою, т. є. просвіченим і просвітителем. Він стався основателем нової віри, що розширилася звільна по цілій Індії, а далі й геть по Азії і ще нині числить коло 500 мільйонів своїх вірних. Отож важно, що власне незадовго перед різдвом Христовим головні проводирі буддівської церкви прирадили вислати на всі сторони світу проповідників, які мали ширити сю нову віру. Від того часу Буддова наука перейшла поза границі Індії, до Тібету, Китаю, Монголії, Японії. Та певна річ, що буддівські апостоли ходили й на захід, до персів, греків, арабів, жидів, і коли тут не принялася Буддова віра, так се головно для того, що тим часом у Палестині постала нова віра, де в чому дуже подібна до Буддової, а де в чому значно вища від неї - християнство. Для нас важне те, що власне від буддистів старі християни приймали деякі оповідання і пристосували їх до своєї проповіді.

Християнство, що зразу стояло ворожо до грецької і римської освіти, що від римських цісарів довго зазнавало тяжких переслідувань, остаточно побідило і переняло в себе спадщину греко-римської освіти. Ширячися між півдикими народами Європи, воно несло з собою також зерна просвіти, здобутки думок греків і римлян, в тому числі й ті байки та повісті, що становили духову страву широкої маси тих народів. Особливо звірячі байки і казки найшли серед тих народів дуже податливий грунт, бо тут люди жили ще в лісах і полях, у близькім сусідстві до звірів і певно дуже любили оповідати свої власні стрілецькі пригоди. Оті пригоди спліталися з грецькими та латинськими байками; довгими зимовими вечорами люди бажають слухати довгих, безконечних оповідань, і так помалу з коротеньких грецьких байок, звичайно заострених так, щоб із них випливала якась глибша філософічна думка, поставали довгі оповідання, в яких не стільки ходило про глибоку філософію, кілько про забавний, цікавий зміст.

Особливо в XI і XII віках по Христі розвилися такі оповідання. В тім часі християни багато разів ходили до Азії воювати з турками і арабами, що, принявши Магометову віру, захопили були Палестину, Єрусалим, Віфлієм і всі ті святі місця, де колись жив Ісус Христос. Отож християни йшли великими купами до Палестини воювати «за святий хрест» і відбити у турків Єрусалим, от тим-то й названо ті війни хрестовими війнами. Здобувши Єрусалим, хрестові вояки держалися там якийсь час, мали в Єрусалимі своє королівство, жили в сусідстві з людьми Магометової віри і попереймали від них велику силу оповідань та байок, що або були поскладані самими арабами, або через персів і арабів прийшли були з Індії. Ті оповідання принесено до Європи, їх слухали люди дуже цікаво, списували їх, перероблювали, сплітали докупи зі своїми власними, і так постала в Європі величезна сила гарних повістей та поем, що довгі віки були духовим кормом наших прадідів і ще й досі не перестали нам подобатися.

Оттоді-то була зложена й наша повість про Лиса Микиту. Що вона не була видумана тими, хто її списував, а взята з книжок і давніших, здалека занесених оповідань, на се маємо докази в тім, що перші записи тої повісті зладжені в латинській мові, людьми книжними, духовними, і хоч ті записи зложені були в Лотарінгії або у Фландрії над морем (відки найбільше людей ходило у хрестові походи), то в них виступають такі звірі, як лев, папуга, леопард, яких не було тоді в Європі, а навіть згадано про якусь індійську рибу, з котрої мозок лічить недугу. Найстарше таке оповідання має назву «Вихід невольника» («Ecbasis captivi») і зложене було одним лотарінгським монахом коло р. 940, т. є. ще на 100 літ перед хрестовими походами. Невольник, про якого мова в тім оповіданні, се теля, заперте в стайні. Воно виривається на двір, біжить у гори, щоб догонити стадо, погнане на пашу, та тут блудить і попадається в неволю вовкові. Сей хоче його роздерти, та теля пригадує йому проголошений царем супокій. Вовк запроваджує невольника до своєї печери, та тут на другий день являється стадо з псами виручати невольника. Починається облога вовчої кріпості. Вовк не боїться своїх противників, а тільки боїться лиса і оповідає своїм слугам про свої давніші пригоди з тим хитрим ворогом. Та от являється лис в таборі обложників, викликає вовка з кріпості, сей гине на рогах вола, а невольника, теля, випроваджують із печери. В се головне оповідання про теля вставлено оповідання про неприязнь лиса і вовка.

Як уже згадано, під час облоги вовк оповідає своїм слугам, чому він боїться лиса. То раз цар лев був занедужав. Усі звірі зібралися до нього, тільки лис не прийшов. Уже вовк намовив царя, що лиса треба за се замучити і вбити, коли ось надходить лис і каже, що вилічить хорого царя. У нього є мозок індійської риби, ним він натре царські крижі, а тим часом треба з вовка здерти шкіру і обгорнути нею хорого царя, то його гарячка минеться. Се так і зроблено, лев виздоровів і зробив лиса своїм найстаршим міністром.

Те саме оповідання про хорого льва, якого лис вилічив якимись зіллями і здертою з вовка шкірою, є основою другої латинської поеми, що зложена була у Фландрії в початку XII віку і має назву «Isengrimmus» (то таке прозвище вовка). Яких 50 літ пізніше зложена була третя латинська поема «Reinardus» (се назва лиса), далеко ширша від попередніх; тут зведено докупи 13 оповідань, із яких деякі находяться і в нашій переробці «Лиса Микити», а власне:

1. Оповідання про те, як