Читати книгу - "Заборонена кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я зітхнув. Знову все збіглося докупи: Кріс, що дорікає мені за мої гріхи, ранкове похмілля, Олафсон, що спекулює становищем свого тестя. І дівчина з карими очима, чий батько взяв п'ять тисяч марок за те, що допоміг втекти есесівцю.
Над дверима кабінету Фасебендера-старшого спалахнула червона лампочка. Це мені не сподобалося: старий у конторі. З'являвся він не часто, але коли вже був тут, то завжди знаходив для мене роботу, здебільшого не дуже приємну.
Я спитався у Кріс про настрій старого. Вона знизала плечима.
— Я не бачила його сьогодні. У нього Сметс.
— А син?
— Теж там.
— Щось буде, — зловісно промовив я.
— Займайся краще своїми справами, — порадила Кріс. — Іноді ти стаєш занадто балакучим.
За півгодини вогняне зле око над дверима погасло. Я полегшено зітхнув.
Та тішився я недовго — з селектора раптом пролунав голос Фассбендера-молодшого: «Доктор Тердонк, зайдіть до мене». Кріс єхидно посміхнулася.
Молодий шеф сидів за величезним столом, перебираючи папери. Під рукою в нього стояв келих портвейну.
Йому було трохи за тридцять, і він мав такий вигляд, як кінематографічні прокурорські синки. Крім того, він був власником яскраво-червоного «порше». Якби вивести потрібну формулу, неважко було б встановити, скільки він має коханок: скажімо, марку автомобіля помножити на потужність мотора та батьківський маєток і розділити на вік майбутнього спадкоємця. Та я не математик. До того ж добре знав і без формули: у нього було три коханки.
— Вип'єте келих вина?
Що ж, на похмілля немає кращих ліків, як хмільне. Шеф власноручно налив мені. І підсунув пляшку до мене. Я налив собі ще. Похмілля кінчалося, почував я себе пречудово.
— Ви володієте французькою? — запитав шеф, замріяно дивлячись на мою склянку, яку я наповнив уже втретє.
— Для хатнього вжитку вистачить, — відповів я, — але для виступу у французькому суді, звичайно, ні.
— Воно й не потрібно. Про це потурбується метр Ноель, наш тамтешній адвокат. Стара школа, найкращі зв'язки. На жаль, досить дорогий.
— Отже, «Саллівен, Фасобендер і Саллівен» на Сені?
Він задоволено всміхнувся і натиснув кнопку. На вікнах опустилися штори і перетворили незвично теплий квітневий день на приємні сутінки. Задзижчала установка штучного клімату.
— Хочете кави глясе?
— Не відмовлюсь.
Фассбендер розпорядився. Потроху мені ставало не по собі. Портвейн міг ще бути примхою, так би мовити, жестом співіснування наймача і найманця, бальзамом соціального партнерства. Те, що пляшка стояла в мене під рукою, було вже само по собі підозріло. Ще більш підозріла кава глясе. Якщо він ще й сигаретою почастує…
Шеф підсунув коробку сигарет мені майже під ніс.
— Куріть, будь ласка. Чи не хотіли б ви поїхати зі мною до Парижа?
— Хоч сьогодні, — відгукнувся я. — Я ще не одружений.
Він ледь усміхнувся, відкинувся на стільці і з-під примружених повік уважно подивився на мене.
— Ви часом не фахівець з фірмового права?
— Трохи займався цим. Так би мовити, хобі.
— І французьким фірмовим кодексом?
— Так.
— Добре. Я недавно перечитав вашу дисертацію. Добре.
Він розкрив папку, що лежала біля нього, витяг звідти кілька аркушів і простягнув мені.
— Подивіться-но цю угоду. Здається, метр Ноель дуже хоче обкрутити нас круг пальця.
— Як так? Адже він наш представник…
Шеф зітхнув.
— У цій справі, на жаль, ні. Фірма, про яку тут ідеться, повинна розширитися. Теперішні акціонери — німецькі й швейцарські підприємства. Шкода, але вони змушені прийняти в компаньйони французький капітал, який і представлятиме Ноель. Всі пройдисвіти та негідники, і Ноель ненабагато кращий від них. Я відразу відчув, що вони готують нам якесь свинство. Та не помітив, у чому тут заковика. Мабуть, у тексті угоди.
— Гаразд, — сказав я, підводячись і згортаючи папери. — Я прогляну її.
— Стоп! — зупинив мене шеф, раптом випроставшись у кріслі. — Угода залишиться тут. Прогляньте її при мені. Це дуже делікатна історія. Нікому жодного слова про неї. Зрозуміло?
Двері, що вели до кабінету батька, беззвучно відчинилися, і на порозі з'явився Оскар Сметс.
— Я не заважаю?
— Ні. Маєш щось до мене?
— Ось…
Сметс наблизився і подав шефові якісь папери. При цьому дивився на мене глузливим поглядом. Мені кортіло показати йому язика. Та передумав, бо згадав, що вже дорослий.
Оскар Сметс був білявий зарозумілий чолов'яга з вузьким черепом, тонкими губами, холодними сірими очима і незворушним обличчям аскета. Ми терпіти не могли один одного і гиркалися при кожній зустрічі. На щастя, я майже не здибувався з ним по роботі: він був шефом детективної контори «Аргус», послугами якої користувалися Фассбендери.
Молодий Фассбендер проглянув напери, зморщив лоба.
— Це все?
— Найважливіше.
— Чого бракує?
— Деяких деталей. Пропозицій щодо технічного персоналу, розрахунків площі тощо.
— Працюєте над цим далі?
— Звичайно.
Повертаючи папери Сметсові, шеф наказав:
— З кожного по дві копії. По одній в «Райнфінанц», інші залишаться у нас. Покладіть у сейф: обережність перш за все.
Сметс затиснув папери під пахвою.
— О'кей. Ще що?
— Добудьте мені всі відомості та коментарі про Хайнке-Штудера і того, іншого — не пригадаю зараз прізвища — наглядача…
— Удеиа, — докинув я.
Шеф здивовано
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборонена кімната», після закриття браузера.