Читати книгу - "Заборонена кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Он як! А я забув про твого дядька. Адже він неабияка персона? Комерційний радник чи директор банку?
— Банкірський дім «Деврієнт і компанія». Директор.
— Ерго бібамус![3] — проголосив Олафсон. — За здоров'я директора банку. Мені допомагав лише прокурор. Третього класу. До речі, як справи з дисертацією?
— Уже захистив. На матеріалах фірми Гольдінг. Правове й економічне становище концерна. Це завжди було моїм уподобанням.
— Хай йому грець! — відмахнувся Олафсон і налив собі ще. — Не маю ніякого уявлення. Ніколи не тямив у цивільному праві. А купує у Б корову. Хто з них має рацію? Твоє здоров'ячко!
— Будьмо! Отже, з фірмою Гольдінг справи стоять так…
— Облиш! — вигукнув він. — А то почну розповідати про власні справи. Гадаю, тобі цього не хочеться.
— Чому б ні? Зараз я особливо цікавлюся кримінальним правом.
Олафсон поставив пляшку, яку був узяв, і недовірливо втупився в мене. Він був веснянкуватий, з білявими патлами, яким навіть бріолін не міг зарадити. Тому завжди був схожий на одуда. Мав би вигляд хлопчака, якби не жорсткуваті зморшки на обличчі, які я помічав у багатьох працівників прокуратури.
— Не бреши, друже, — сказав він. — Що трапилось?
Я випив віскі, потім спокійно відповів:
— Нічого особливого. В одної дівчини горе. Посадили батька.
— Буває, — байдуже промовив він. — Ти її добре знаєш?
— Від учора.
Олафсон єхидно всміхнувся.
— Хочеш сподобатися? Облиш! Не бажаю заради тебе псувати кар'єру.
— Ця людина ніби невинна.
— Вона каже?
— Так.
— Усі це кажуть. Якби так було, сиділи б лише невинуваті. Хто він?
— Уден.
Від несподіванки Олафсон похлинувся. Я постукав його по спині.
— Чоловіче! — охнув він, передихнувши. — Цього ще не вистачало! Але ж тут ясна справа. Абсолютно. Яснішої не може й бути!
— А як щодо телефону від директора в'язниці? — поцікавився я.
Олафсон уважно глянув на мене.
— Бачу, що ти добре проінформований. Та, на жаль, це неправда. Директор має «залізних» свідків, які одностайно твердять, що саме в той час він нікуди не дзвонив. Архітектор і два лікарі. З тебе досить?
— Але ж телефонували десь близько третьої години ночі!
— Нікому не забороняється запросити в суботу гостей і засидітися з ними допізна. Зібралися, побалакали, випили. Ні, Лексе, оцим телефонним дзвінком Уден сам викопав собі яму. Грубо зроблено. Треба йому було спочатку порадитися з тобою.
Останнє зауваження я ніби не дочув, хоч воно було нетактовним. Коли виступаєш у ролі прохача, доводиться дещо й недочувати.
— А що коли дзвонив хтось інший, видаючи себе за директора? Хіба такого не могло бути?
— Звичайно. Точнісінько таке ми підказували Удену. Адже ми теж люди. Крім того, в цю справу чомусь втрутився твій шеф і…
— Стій! — перепинив я. — Мій шеф?
— Еге ж. Старший Фассбендер взяв на себе захист. Годину тому був у мене і зажадав обвинувального висновку. Хіба ти цього не знав?
— Ні, — відповів я дещо збентежено, — цього я не знав.
— Тепер знаєш. Як я щойно казав, ми кілька разів давали Удену зрозуміти, що дзвонив хтось інший і видав себе за директора. Та Уден чи то неповороткий, чи то просто дурний. Наполягає на тому, що не міг сплутати, бо чудово знає голос свого начальника. Ну й що тут удієш?
— Хлюпни мені ще віскі, — попросив я. — Ви забули одне: Уден — чиновник. І зовсім не в його інтересах дати втекти цьому Хайнке-Штудеру. Не один ти хочеш зробити кар'єру. Уден теж.
Олафсон підвівся і відчинив вікно. У темряві ночі спалахнула яскраво-червона реклама, кинула відблиск на його обличчя.
— Уден, — сказав він, — до 1945 року служив у таємній військовій поліції. Колишній член націонал-соціалістської партії. Я навіть можу назвати номер його партійного квитка. Цифра надзвичайно маленька.
— Це ще нічого не значить, — удавано байдуже промовив я, хоча був вражений до глибини душі.
Олафсон кивнув.
— Гаразд. А якщо Удену заплатили?
— Не думаю.
— Дарма. Ти можеш тримати язика за зубами?
— Іноді.
— Чудово. Отже, зроби це цього разу задля мене. Уден має рахунок у банку. До речі, останнім часом він був досить мізерний.
— Його донька вчиться, — зауважив я.
— От бачиш. Зарплата в нього невелика. І ось десь два тижні тому на його рахунок перевели п'ять тисяч марок.
— Від кого?
— Від Габріели Хайнке-Штудер, дружини втікача. На жаль, після цього вона теж здиміла.
У Олафсона було не лише віскі: ще коньяки і справжня горілка. Я пішов тільки тоді, коли ми роздушили пляшку тієї справжньої.
4
— Кріс, — сказав я наступного ранку. — Якби ти знала, як мені потрібний черепочок кави…
— Як тобі не соромно! Невже ти не можеш краще проводити свої вечори?
— На жаль, від кращого нас змусили відвикнути. Бо горілка дешевша. Недорогий стимул нашої духовної вищості. — Я позіхнув. — Зате життя і дечиї характери стають з кожним днем дорожчими, банкірська донечко…
— Іноді ти буваєш просто гидким! Ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборонена кімната», після закриття браузера.