Читати книгу - "Роман шукає"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Дивись, бо грошей не вистачить.
— Вистачить, — безтурботно розірвав пирога Ігор; непомітно, куточком ока, визначив, що одна частина більша, і віддав ту, більшу частину, Щербині.
І тут вони побачили Ямришка.
— От стерво, знову жебрає! — сплюнув набік Щербина.
Ямришко для свого жебрання вибрав стратегічно-важливий пункт якраз на перехресті двох вулиць, куди згори вузеньким струмком збігав ще й провулок. Він сидів на теплому асфальті і кашкета поклав біля себе. Побачивши їх, Ямришко зробив вітальний жест рукою:
— А, браточки! Із костилєй по сту рублєй! Не пройдемо, браточки, мимо, чим зможемо, тим допоможемо!
— Паразит ти, Ямришко, — буркнув Щербина, не зупиняючись, — ні встида у тебе, ні совісті.
Ігор, трохи пройшовши, зупинився і почав з цікавістю спостерігати за ним. Раніше Ямришко лежав у шістнадцятій палаті, чекав протеза. В їдальні Ігор сидів через один стіл від Ямришка, а в госпітальному клубі під час кіносеансів кілька разів навіть опинялися поруч.
Підполковник Чураєв і вмовляв Ямришка, і кричав на нього («Ех, не були ви, Ямришко, на турецькому кордоні!»). Але той все ж пішов із госпіталю. Протез йому був ні до чого, він цього й не приховував: «Що мені користі з того протеза? Гадатимуть, що то моя нога. Ніякий собака тоді навіть не плюне в руку…»
Зараз Ігор стояв і, доїдаючи пиріг з квасолею, думав, що Ямришко — то професійний жебрак. Якби у нього навіть уціліли руки-ноги, він однаково подався б з торбою. Важко уявити собі, щоб Ямришко виконував якусь роботу чи обіймав посаду. З усього видно, що ампутація правої ноги вище коліна ніяка не трагедія для нього, не втрата, а швидше надбання. Така вже нахабна, ледача, безпринципова й безсоромна людина. Ось він сидить просто на асфальті, закотивши холошу й виставивши свою брудну кульшу. У нього плескате обличчя, масне волосся сірого кольору спадає на вузький похилий лоб, погляд порожній, непорушний, застиглий. І водночас Ямришко. нікуди не дивлячись, уміє бачити все, що йому треба. Він своєрідний психолог, цей жебрак, бо без знання людської психології і старцювання неможливе. Знає, з ким треба бути запанібрата, з ким — жалісно-сльозливим, з ким — цинічним, з ким — і нахабним. Лупаючи своїми безсоромними виряченими очима, розтягаючи великого жаб’ячого рота в дурну посмішку, він буде жебрати навіть у свого брата-інваліда. «З костилєй по сту рублєй…» Трапляється, й інваліди зупиняються біля Ямришкового кашкета, щоб вкинути туди монету.
Он ідуть молоденькі лейтенанти з блискучими погонами. Вони й на фронті, мабуть, не були. Не встигли. Жодна медальна не виблискує на їхніх кітельках. Ігор знає, що зараз вигукне Ямришко. Так і є:
— Товаришочки майбутні генерали! Не пройдемо мимо, скинемось по рубчику на наркомівських сто грамів, котрих мені вже не дають!
Лейтенанти засміялися й зашелестіли карбованцями. Незручно якось кидати копійки людині, яка так безпомилково визначила, що будуть вони генералами, до того ж чесно зізналася, для чого їй потрібні гроші.
Ігор знає, що, коли тут проходитиме мужчина в новому цивільному костюмі, Ямришко надметься, почервоніє, вирячить очі і загорлає на всю вулицю:
— Гей, директоре! А хто подасть нещасному каліці, защитнику родіни, га?
Завжди серед перехожих знайдуться люди, які косо подивляться на «директора» і співчутливо — на Ямришка. І під тими поглядами «директорові» не залишиться нічого іншого, як полізти до кишені, віддати гроші, відкладені на трамвай, і йти далі пішки.
Ямришко знає перехожих, як добрий лектор знає свою аудиторію. З моряками він — моряк, закликатиме «браті-шок-морячків» пригадати Одесу й Севастополь. Солдатам Ямришко нагадає про Сталінград, про Курську дугу і, само собою, про Берлін, який називає він Берліном.
А для цивільних перехожих Ямришко має зовсім іншу програму. Тітки-мамаші й інша неорганізована публіка найбільше піддаються емоціям. І налягає Ямришко на емоції:
— Браття і сьостри, мамаші і папаші, тьотушки і дядюшки, дорогіє наші дєтки! Не пройдемо мимо, чим зможем, тим поможем нещасному інваліду, котрий жизні своєй не жалів у жорстоких сраженьях! До состраданія вашого взиваю я…
Тут і почнуть «тьотушки-дядюшки» шморгати носами, тут і посиплються в Ямришків кашкет монети.
Вербицький придивлявся до Ямришка, хотів зрозуміти, що в цьому жебракові знаходив Голобородько, перед яким він, Ігор, схилявся. Чому Юнкерс ніби аж запобігав перед Ямришком?
— Ти що, може, поруч з ним сісти хочеш? — гукнув Щербина.
Вони підійшли до фунікулера, який, виявилось, не працював. Пішли до трамвайної зупинки. Та десь попереду, мабуть, трамвай зійшов з рейок або ще щось сталося; бо вздовж вулиці вишикувалась довжелезна валка вагонів. Того року це була звичайна картина. Нікого вона не дивувала, нікого не обурювала, ніхто нікуди не поспішав скаржитись.
Добиратися з Подолу нагору, в центр, для того, хто ходить на милицях, перспектива досить сумна. Тому Щербина й Ігор скористалися найпопулярнішим у ті часи транспортом — зупинили вантажну машину. Здавалося, видертись у кузов без однієї ноги не так-то просто, але й Щербина, й Ігор уже не раз це робили, тож якось пристосувались. Ігор видерся в кузов першим, потім подав руку Щербині. Машина була трофейна, бозна-якої марки, мотор її ревів, тріщав, чхав, плювався чорним смердючим димом, проте до Володимирської все ж дісталися.
Міська залізнична каса вирувала. Робилося там те, що й мусило робитися в залізничній касі по закінченні війни. Пасажири насідали на віконця кас, лаялися, просили, кричали, плакали. Черги не можна було назвати «хвостами», бо ніхто не хотів стояти в хвості, всі присувались ближче до віконець. Елегантні європейські валізи, обшморгані зелені «сидори», диктові ящички з висячими замками, плетені корзини, обшиті дрантям кошики, важкі, збиті з дощок, «чамайдани», до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.