Читати книгу - "Роман шукає"

— То що там каже «Анти-Дюрінг» з приводу остаточної перемоги? — безпомилково визначив Гоша-масажист за шелестом сторінок, що Ігор Вербицький розкрив книжку. — Треба пити чарку чи японці того не варті?

— Ось що він каже, — серйозно відповів Ігор і прочитав: — «На початку XIV століття західноєвропейські народи запозичили у арабів порох». А араби той порох запозичили у китайців, казали нам у школі.

— А не винайшли б китайці той порох — ми б і досі ломаками воювали? Чи луком і стрілами?.. — зацікавився Семен Анципер.

Двері рвучко відчинились, і на порозі палати з’явився Юнкерс. Навіть милиці свої він тримав з якоюсь картинною вишуканістю, а голова його велично й зухвало подалася вперед задертим підборіддям, ніби комір гусарський підпирав ту голову. Вуста його трохи відтягла вниз зневажлива посмішка. Уважним поглядом Юнкерс обвів усіх присутніх.

— Гей, слов’яни, чули, який день сьогодні? Друга Перемога! Годилося б відзначити. Так я кажу?

— Так, — вигукнув Ігор Вербицький, засунув книжку під подушку і вхопив свої милиці. Він захоплено дивився на Юнкерса.

— А тебе не питають, — одказав Юнкерс. — Тут старші люди є. Так я кажу, Щербино?

— Нема грошей, — зітхнув Щербина.

— Грошей нема? — здивувався Юнкерс. — А косу продати? — спитав він, лукаво підморгнувши хлопцям.

— Продамо косу, — підтакнув Ігор.

— Тебе не питають, — не удостоївши Ігоря поглядом, відрубав Юнкерс. — То що, Щербино, заженем косу?

— Хто ж її купить тепер? — зітхнув Щербина. — Коса в косовицю ціну має.

Обличчя Юнкерса зробилось жорстким, в голосі забриніли командирські потіш:

— Коли коси тепер не в ціні, то беріться до діла. Щербина і ти, — нарешті він кивнув у бік Ігоря, але по імені його так і не назвав і в очі йому не подивився, — на вокзал, Вайл і цей, — він кивнув у бік Славка, — поступають у моє безпосереднє розпорядження, Анципер мені не потрібний. А ти чого пузо вигріваєш? — гримнув він на Клима Бутька.

— В грудях у мене пече, — неохоче відповів той.

— Пити треба менше. Як сказано в одній книзі: «Не пий, бо з п’яних очей ти можеш поцілувати свого класового ворога». Одягайтесь, — наказав Юнкерс, — збір усіх частин внизу у вестибюлі о дев’ятнадцятій нуль-нуль. Влаштуємо великий сабантуй!

Юнкерс грюкнув дверима і, гупаючи милицями, пішов по інших палатах — «піднімати слов’ян».

Ігор та Щербина збиралися недовго. Щербина, крекчучи, натягнув кирзового чобота і заправив у халяву піжамну штанину. Головне, щоб синій кант заховався у чобіт, тоді нізащо не скажеш, що штани піжамні. Брунатні, хоч на празник одягай. Була в Щербини ще й гімнастерка — бавовняна, що вже побувала в бувальцях. Ігор гімнастерки не мав. Зате він мав зелені штани — справжні, їх навіть не треба заправляти в халяву, і це дуже зручно, бо чобота У Ігоря нема. Він взув госпітальну пантофлю на босу ногу. Гарна пантофля, із задником, на твердій кожімітовій підошві. А замість гімнастерки довелося одягати чорний халат з фіолетовими вилогами й удавати, що це тепер така мода.

В госпіталі точилася затяжна й не дуже успішна війна з «вільним», як казав Щербина, одягом. Узаконеною формою вважалися піжами, халати, капці. А от уже, скажімо, чоботи, солдатські шаровари, гімнастерки, шинелі — все Це належало до категорії одягу «вільного», що його годилося тримати в каптьорці. Після періодичних перевірок, які організовував підполковник Чураєв, з палат у каптьорку вузлами переносили конфіскований «вільний» одяг. Але через день — два після перевірки все починалося спочатку. Чоботи-шкарбуни, вицвілі гімнастерки, залатані шаровари розсмоктувалися по палатах, обмінювалися й позичалися, і хто хотів вислизнути «на волю» — робив це без особливих труднощів, дарма що у вестибюлі було виставлено пікет в особі старої тітки, озброєної типово старшинським голосом і навіть типовою старшинською фразеологією.

Щербина й Ігор удали, що не розуміють жодного слова з тітчиних команд, одсунули великий залізний засув, і двері, байдуже рипнувши, випустили їх «на волю».

Щербина рухався статечно, ніби за плугом ішов, Ігор стрибав біля нього горобцем. Коли Вербицький уперше став на милиці (а було це ще в евакогоспіталі) і пройшов од ліжка до вікна, йому стало страшно. Ніколи він не гадав, що тіло у нього таке важке. Милиці роз’їжджалися, муляли під пахвами, одразу ж заніміли-затерпли руки. Ігор ледве стримався тоді, щоб не заплакати гірко. Все скінчилося, він тепер навіки залишиться прикутим до ліжка… Куди підеш, коли підлога під милицями чомусь стає сторчака, пливе, гойдається? Он лише кілька кроків ступив, а серце аж вискакує з грудей і піт заливає очі. Дивно, як інші інваліди примудрялися виходити на вулицю, та й ще ходити не менше за звичайних здорових людей… Але минуло кілька днів, і руки більше не терпли, милиці перестали роз’їжджатися, і під ноги теж не треба було дивитися, бо милиці ніби й самі почали знаходити, куди їм ставати.

Тепер Ігор Вербицький стрибав біля Щербини і з цікавістю озирався на всі боки. До міста навідалась рання осінь. Ніби на розвідку прийшла, ніби вагалася, залишитись їй тут чи податися куди далі. Ще зеленіло листя на деревах, і осінніми туманами навіть не пахло, і від ріки, що протікала недалечко, поза будинками, тягло літньою прохолодою, а не осінньою вологою, і небо по-літньому голубіло, і сонце припікало. Але щось таке бриніло в повітрі невимовно-осіннє, від чого солодко й водночас тоскно завмирало серце… Осінню пахло від жоржин, що їх продавало бліде дівчисько на розі, від картоплі, що несли її в кошиках передчасно зів’ялі жінки, і каштани лискучі, немов олією помащені, нагадували про осінь.

Щербина озирнувся на дівчинку, що продавала жоржини. Не дуже їх купляли. Жоржини — не картопля. Тільки-но війна скінчилась…

Ігор хижо повів носом. У повітрі млосно запахло пиріжками з квасолею. В кошику стояла облуплена каструля, а в каструлі тій мліли й розсіювали навколо пахощі гарячі пиріжки з квасолею. Великі, мов личаки сорок п’ятого розміру, як казав про