Читати книгу - "Роман шукає"

яких були прибиті дверні ручки, гуцульські бесаги, селянські кропив’яні мішки, трофейні рюкзаки з безліччю кишень і застібок, вузли, перев’язані мотузками, і ще безліч різної тари, для якої важко підшукати назву і ще важче зрозуміти її призначення, барикадами височіли на підлозі, всіяній соняшниковим лушпинням, недопалками, сміттям. Пахло креозотом, махоркою, житнім хлібом, онучами і тим паморочливим сопухом, що йде від давно не митих тіл. Але Ігор і Щербина не помічали того сопуху, вони почували себе серед усього цього шарварку, як удома.

Ігор вгвинчувався у чергу, як хробак у яблуко. Він наступав милицями на ноги людям, ті сичали від болю, лаяли його, шкодували, що й другу ногу йому не одбило, але все ж таки казали: «Та дайте ж інвалідові пройти. Бачите ж, людина на одній нозі!» Щербина сопів позаду. Йому було гірше. Він ішов у кільватері, не мав тої спритності, що Ігор, тож йому доводилося вислуховувати: «О, тільки-но пустили одного костильника, вже й другий пнеться». Але Щербина залишався незворушним, намагаючись не відстати від Ігоря. Ігор, нарешті, пробився до каси.

— Мені на Харків, — тицьнув у віконце зім’яті гроші.

— На Харків у сусідній касі. Хто далі?

А позаду вирувала черга, хтось рішуче вже брав Ігоря за плече, задні напирали на передніх.

— А куди ви даєте?

— На Одесу, — байдуже відповіла касирка.

— То давайте на Одесу. Поїду до моря.

Касирка знизала плечима й клацнула компостером.

Ігор затис у спітнілій долоні квитка й почав швидко вибиратися від каси геть. І тут же, в кінці черги, продав цей квиток за подвійну ціну огрядному чоловікові в капелюсі. Одягнений цей чоловік був так, що Ямришко неодмінно назвав би його «директором».

Біля самих дверей плакала жінка. Вона сиділа на дерев’яному чемодані, затискала колінами якісь бебехи і голосно схлипувала. Коло жінки стояла дівчинка років шести й розмазувала по замурзаному личкові сльози. З усього було видно, що плаче вона, в основному, на знак солідарності з мамою. Щербина зупинився біля жінки, нахилився до неї:

— Чого плачеш, молодице? Гроші витягли?

Вона підозріло шморгнула носом — що потрібно від неї цьому кострубатому каліці?

— Гроші не витягли. Не стільки у мене тих грошей, щоб їх ще й тягти. Третій день не можу виїхати, квитка ніяк не дістану. Сама змучилась, дитину змучила… Ой боже мій, боже! Хіба туди пропхаєшся?

— А куди тобі їхати? — Щербина запитував так, ніби в його владі було посадити жінку з дитиною в потрібний їм вагон.

Жінка неприязно глянула на нього, але все ж сказала:

— В Одесу. Чоловік у мене там у лікарні лежить. З очима. Оперували йому око, а тепер і друге мусять різати.

— Тримай квиток.

— Який квиток? — не повірила жінка.

— До Одеси.

«Оце знайшов покупця, — подумав Ігор. — Зараз вона почне торгуватися, як на ярмарку». Але торгуватися жінці не довелося — Щербина взяв з неї рівно стільки, скільки сам перед тим заплатив у касі.

— Для чого це ти? — здивовано спитав Ігор, коли вони вийшли на вулицю. — А Юнкерс що скаже?

— А чи не пішов би ти разом із своїм Юнкерсом під три чорти? — вилаявся раптом завжди спокійний Щербина. — Я що — до нього у строк найнявся?..

Біля каси їх перестрів вродливий, але бовдуруватий сержант Петро Байрак в Ігоревому танкістському шоломі, з-під якого визирав чуб, закручений у дрібні кільця, як борода ассірійського царя.

— Чого це ти так уп’явся в мене, як цап у нові ворота? — з підозрою спитав він у Щербини.

— Та дивлюсь, ти ніби закучерявився.

— Колгосп! Ти що, перманенту ніколи не бачив?

— Чому ж не бачив?.. Траплялося. Тільки на вівцях, а не на людях.

— Колгосп! То вівця, а то — перманент. Перманент він штучний, за гроші роблять, а у вівці це зроду…

Коли повернулися в госпіталь, у вестибюлі біля Юнкерса вже крутилась чималенька компанія. Підполковник Чураєв, певне, щось відчувши, вийшов у вестибюль:

— Чого ви тут зібралися? Негайно розійдіться по палатах.

Він дуже незатишно почував себе тут, цей старий підполковник. Все життя своє він мав справу з солдатами, дисциплінованими й точними, які звикли жити і діяти за статутами, і раптом доля закинула його в цей протезний госпіталь. Що їм дисциплінарний статут, коли вони інваліди? Он проштовхується наперед лейтенант Голобородько. Перед ним поштиво розступаються, ніби він щонайменше генерал. Голобородько наближається до підполковника, прикладає руку до офіцерського кашкета, примудряючись не випустити милицю з-під пахви:

— З Днем Перемоги вас, товаришу підполковник. Виходить, розгромили імперіалістичну Японію?

Тон у цього Голобородька, Юнкерса, як називають його інваліди, поштивий, бравий і виправка така, що й милиць не помітно, але бачить підполковник Чураєв глум у його очах. Однак не залишається нічого іншого, як відповісти:

— І вас із Перемогою, товаришу лейтенант.

І тут уже ініціатива повністю переходить до Юнкерса. Веселе нахабство іскриться в його очах:

— Оце, товаришу підполковник, з нагоди другої й остаточної Перемоги запрошуємо вас випити з нами сто грамів.

— Ніяких ста грамів! — зривається підполковник Чураєв. — Знаю я ваші сто грамів… Тут госпіталь, а не шинок. Не служили ви на турецькому кордоні!

Хтось позаду підполковника хихикнув, хтось двозначно кашлянув, хтось пирснув у кулак.

Юнкерс зміряв Чураєва поглядом з ніг до голови і неголосно, але так, щоб усі чули, вимовив:

— Тоді ми пошукаємо щось таке, щоб воно було шинок, а не госпіталь.

Він рвучко повернувся на своїх металевих милицях і рушив до виходу. Безногий і безрукий натовп посунув за ним. Біля Юнкерса, як цуцик біля великого пса, крутився Ігор Вербицький, далі йшли Щербина, Мартин Вайл, Славко Іванченко, Петро Байрак, Рувим Нахманович, старшина Гаврило Дранишников, багато інших хлопців з усіх чотирьох поверхів госпіталю. Це була галаслива, нахабна юрба інвалідів, для якої в ті