Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

небезпечніший за будь-який ніж! Дурнем мене вважав. А я ж, Чума, Сибір пройшов. З каторги нас восьмеро тікало, один я політичний, а інші кримінальники, такі самі зухвалі, як і ти. Вели вони мене, щоб з’їсти, дурня такого, коли харчі закінчаться. Це в них звалося «втеча з бичком». Вони ж досвідчені, вони ж хитрі, вони ж сильні, а я що, я каліка кульгавий, політичний, нічого не знаю, крім світлого майбутнього, але вгодований, «бичок» — що треба. Так вони думали. І от закінчилася їжа, і вже нічого вечеряти. Сіли двоє ножі точити. Для мене ножі. А я наче не розумію, балакаю собі, вишукано, як умію. Бачу, пішов один до річки водички попити. Ну, і я з ним. Потім повернувся, кажу, що Шнурок упав і головою об каміння вдарився. Пішли вони, лежить мертвий Шнурок. Каміння ж мокре, послизнувся, впав, та так невдало, просто на каменюку, мозок аж пирснув. Шнурка їсти почали, а мене на потім залишили. Далі тайгою йдемо. Коли доїли, нашептав я Мітяю, що Санька Ніс про нього погано сказав. Дуже погано. Мітяй до Носа, а той молодий, гарячий — за ножі взялися. Мітяй мертвий, Ніс доходить. Знову ми при свіжині. Далі я у Сохатого його тютюн украв і Соплі в торбу поклав. Сохатий кинувся, а тютюну немає. Почав торби перевіряти, знайшов, назвав Соплю щуром, а той битися кинувся і Сохатого вбив, одним ударом. Здоровий же був, чисто тобі Голіаф. Але інші потім Соплю вбили, бо щура не можна залишати. Так і далі йшло. Коли сам старий Арап лишився, він щось підозрювати про мене почав. Але взнаки не дав, ночі чекав. А я чекати не став. Забив його ціпком, із яким ішов. Їсти не їв, бо старий він і худий, наче тараня. Сам на станцію вийшов. Без нікого. Ось як! А дражнили ж мене Паничем, мовляв, не знаю я звичаїв злодійських і розмовляю, наче інститутка якась. Воно-то, може, й так, але я був від усіх хитрішим. І від тебе, Чума, теж. Хотів ти мене на ніж підняти, а натомість сам у блювоті сконав.

Чоловік вийшов з-за хати, помітно накульгуючи. Уважно вдивлявся у темряву. Мабуть, боявся, що Чума вдає мертвого й чекає, аби вистрелити. Постояв-постояв, потім підійшов. Перевірив тіло. Засміявся.

— Подолано Чуму, я переможець, браво, тепер я поспішаю до грошей на забаву! — виразно продекламував, узяв Чуму за ноги й потягнув до хати. Важко було, аж захекався. Тут охоронці підхопилися, скориставшись його зосередженістю на тілі, наблизилися й кинулись на викрадача. Збили з ніг, може б, і вбили, але я крикнув, щоб залишили мені. Обшукали, забрали зброю і все цінне. Панич злякався, мовчав, тільки тремтів. Я схопив його за барки й потягнув до хати. Там горіла пара свічок. Біля столу лежали двоє мертвих босяків із піною на губах.

— Де дівчинкаа? — спитав я. Панич вирячився на мене й мовчав. Довелося дати кілька ляпасів.

— Іване Карповичу! — видихнув він. Упізнав, мерзотник, мабуть, у журналах портрет мій бачив. — Як ви мене знайшли?

— Дівчинка де? — поки я питав, охоронці схопили валізу, вивалили грошву на стіл і почали ділити. Панич сумовито за цим спостерігав. — Не туди дивишся, мерзотнику.

Повалив його на підлогу і притиснув горлянку ціпком. Він закахкав, захрипів. Я потримав його, а потім відпустив.

— Востаннє питаю, дівчинака де?

— Я скажу, скажу! Тільки ви мене не вбивайте! — прошепотів Панич.

— Кажи.

— Як скажу, то навіщо я вам? — Спитав і несподівано підморгнув мені. Поглядом показав під лавку. Там на підлозі тьмянів револьвер. Кивнув у бік охоронців, які страшенно напружено і серйозно рахували гроші. Пропонував мені схопити револьвер і всіх перестріляти, щоб гроші забрати. — Дівчинка вам, гроші мені — й розійдемося, — ледь чутно прошепотів. Аж очі в нього запалали. Я ударив в обличчя.

— Де дівчинка? — спитав і взявся за кийок, знову душити.

— Не треба! Не треба! — злякався Панич.

— Де тіло лежить?

— Яке тіло? — Панич дуже щиро здивувався й цим мене втішив. — Яке тіло? Та жива вона! Продав я її, продав. Усе розповім — і кому, і коли, і де. Тільки не вбивайте! Навіщо вам мене вбивати? Навіщо?

Я намагався зрозуміти, бреше він чи ні, але не міг. Такі вже очі масляні, що не розбереш нічого. Міг брехати, а міг і правду говорити.

— Кому продав?

— Більше нічого не скажу. Бо ви ж потім мене вб’єте! Не скажу, хоч ріжте мене на шматки!

— Різати? Це ти добре вигадав! — Я підвівся. — Хлопці, ножа не бачите? Треба цього товариша на смуги пустити.

Хлопці й уваги на мене не звернули, аж прикипіли до грошей, усе рахували. А Панич злякався, затремтів.

— Не треба, не треба, не треба! — задзявулів.

— Заберіть його звідси, заважає! — сказав один. Я свічку взяв і витяг Панича на вулицю. Дорогою ніж помітив, узяв, показав йому.

— Жартувати я не буду, а буду різати. Чи одразу все розповіси, чи потім, коли тебе поменшає, — твоя справа. Але розповісти доведеться. Почну з носа. — Схопив я його за ніс і ножа приставив. Тут Панич усе і розповів. Що дівчинку ще першого дня продав циганам, табір яких на Катеринослав прямував. Я спочатку не повірив, бо часто брешуть, що цигани чи жиди дітей крадуть. Але Панич присягнув, що саме циганам продав.

— Їм дівчинка була потрібна, білява або