Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

стадіону «Апельсинова чаша», спуститися на землю, зробити кілька крутих поворотів і з вереском шин зупинитися поруч із будинком на Пн-Зх. Четвертій Стріт. По обидва боки вулиці тяглися однотипні будинки, що стояли на крихітній відстані один від одного, проте кожен міг похвастатись власною огорожею, яка була скріплена ланцюгом. Багато будівель були пофарбовані в яскраві кольори і мали бруковані подвір'я.

Дві поліцейські машини вже стояли перед будинком, а їх світлові маяки яскраво спалахували. Пара патрульних поліцейських розтягувала навколо місця злочину жовту пластикову стрічку, а коли ми вийшли з автомобіля, то побачили третього копа. Хлопець, згорбившись і закривши обличчя долонями, сидів на передньому сидінні патрульної машини. На відкритій веранді будинку поряд з ридаючою літньою дамою стояв четвертий коп. На саму веранду вели сходи, на яких і сиділа стара. Вона переривала ридання лише для того, щоб трохи виблювати. Десь поруч вила собака — одна й та сама нота все повторювалась і повторювалась.

Дебора промарширувала до найближчого патрульного. Це був щільний, темноволосий чоловік середніх років. Вираз його обличчя свідчив про те, що зараз він теж найбільше хотів би посидіти в машині, закривши обличчя долонями.

— Що тут у нас? — запитала Дебора, продемонструвавши свій значок.

Коп похитав головою, і, не подивившись на нас, випалив:

— Я туди більше не зайду, хай це навіть буде коштувати мені пенсії!

Він розвернувся і пішов до однієї з машин, розтягуючи на ходу жовту стрічку, немов та могла захистити його від того, що знаходилося в будинку.

Дебора подивилася в спину копа, а потім перевела погляд на мене. Зізнаюсь, я не міг сказати їй нічого корисного чи розумного, і ми мовчали, дивлячись один на одного. Стрічка шаруділа через вітер, а собака продовжувала вити в якомусь моторошному йодлі, що жодним чином не могло посилити моєї любові до собачого роду. Дебра похитала головою.

— Хтось повинен заткнути пащу цій псині. — оголосила вона і пірнула під жовту стрічку, після чого рушила до будинку.

Я рушив слідом. Через кілька кроків я зрозумів, що собаче виття ставало ближчим; вона була в будинку, мабуть, це був домашній улюбленець жертви. Тварини дуже часто кепсько реагують на смерть господаря.

Ми затрималися біля сходів і Деб подивилася на ідентифікаційний значок копа, і промовила:

— Коронел, ця дама — свідок?

— Так, — не підводячи очей, відповів поліцейський. — Це місіс Медіна. Вона повідомила в поліцію.

Літня жінка нахилилася і її знудило.

Деб насупилась.

— А що з псом? — спитала вона патрульного.

Коронел видав якийсь гавкаючий звук — щось середнє між сміхом і відрижкою, але він так і не відповів, і не подивився на нас.

Я думаю, що для Дебри цього було вже достатньо, і я не міг її винити.

— Що на біса тут відбувається? — гаркнула вона.

Коронел нарешті підняв голову і подивився на нас. На його обличчі не було жодного виразу.

— Самі подивіться. — сказав він, і знову відвернувся.

Дебора хотіла було щось сказати, але передумала. Замість цього вона поглянула на мене і знизала плечима.

— Що ж, ми дійсно подивимось. — промовив я, сподіваючись, що нічим не видав своєї нетерплячки.

По-правді, мені дуже хотілося подивитися на те, що викликало у загартованих копів Маямі таку незвичайну реакцію. Сержант Доукс міг перешкодити мені робити свої справи самостійно, але він не міг позбавити мене можливості насолоджуватися творчістю інших. Зрештою, це була моя робота, а хіба ми не маємо насолоджуватися своєю роботою?

Дебра ж, навпаки, продемонструвала невластиву для неї нерішучість. Вона обернулася і подивилася на машину, в якій все ще сидів коп, сховавши обличчя в долонях. Потім Деб перевела погляд на Коронела і літню жінку, опісля на вхідні двері маленького будинку. Вона набрала повні груди повітря, важко видихнула і промовила:

— Добре. Підемо поглянемо. — але Деб не зрушила з місця, і я, прослизнувши повз неї, поштовхом відчинив двері.

У головній кімнаті будинку панував морок — жалюзі були опущеними, а штори запнутими. Там стояло лише одне крісло, яке, судячи з його вигляду, було придбано у якогось лахмітника. На кріслі був чохол — такий брудний, що зрозуміти його первісний колір було неможливо. Крісло знаходилося перед складеним фанерним столом із стоячим на ньому маленьким телевізором. Більше в кімнаті нічого не було. З-під дверей на протилежній від входу стіні пробивалася смужка світла і доносилося виття собаки, тож я попрямував в глибину будинку.

Тварини мене не люблять, і це доводить, що вони набагато розумніші, ніж ми думаємо. Вони, схоже, відчувають, що я собою представляю, і висловлюють своє несхвалення з цього приводу. Часом це робиться в демонстративній формі. Тому я не дуже жадав побачення із собакою, настрій якої уже був зіпсованим. Але я все ж обережно ступив через поріг, вимовивши із надією в голосі:

— Хороша собачка!..

Судячи з виття, мені судилося зустрітися не із хорошою собачкою, а з собацюрою, мозок якого зрушився під впливом сказу. Але я завжди намагався робити хорошу міну при поганій грі, будь це навіть рандеву з одним із наших чотириногих друзів. Тож я наблизився до дверей, зобразивши на обличчі нескінченну доброту і безмежну любов до всього тваринного світу. Швидше за все, за дверима знаходилась кухня.

Торкнувшись дверей, що відкривалися в обидві сторони, я відчув легку та трохи тривожну вібрацію Темного Мандрівника, і зупинився. В чому справа? — поцікавився я, але відповіді не отримав. Я закрив очі на секунду, але сторінка залишилася чистою: переді мною не з'явилося жодного таємного послання. Я знизав плечима, штовхнув двері і увійшов до кухні.

Верхню половину кухні покривала давно вицвівша і неабияк засалена жовта фарба, а нижню прикрашала біла кахельна плитка із синіми смугами. У кутку стояв невеликий холодильник, а на кухонній стійці була кухонна плита. Пальмовий жук, промчавши по стійці, пірнув за холодильник. Єдине вікно кухні було забито фанерою, і приміщення висвітлювала електрична лампочка без абажура, що звисала зі стелі.

Під лампочкою стояв великий важкий дерев'яний стіл старовинної роботи. Ніжки столу мали квадратний перетин, а стільниця була обробленою фаянсом. На стіні висіло величезне дзеркало під кутом, що дозволяло бачити все, що лежало на столі. І у цьому відображенні можна було побачити, що посередині столу лежало, ем...

Що ж. Я припускаю, що воно розпочало своє життя як людське створіння, цілком можливо чоловічої статі і мало південноамериканське походження. У тому стані, в якому він перебував,