Читати книгу - "Пентаграма"

мінімалізм, в цьому – значно більшому – хазяїн намагався відтворити дух неокласицизму, але робив це так старанно, що вітальня стала схожою на інтер’єр для вечірки в античному стилі. Замість стільців тут були ложа, немов із голлівудської версії Стародавнього Риму. Дерев’яні балки прикрашала ліпнина, надаючи їм вигляду доричних і коринфських колон. Їх Харрі так і не навчився розрізняти, зате відразу впізнав рельєф на стіні в коридорі – «Ясон із Золотим руном» Бертеля Торвальдсена. Він бачив його в дитинстві, коли з мамою і Сестреням їздив у музей в Копенгагені. Очевидно, квартиру зовсім нещодавно відремонтували: Харрі помітив свіжу побілку, навіть відчув запах розчину.

У вітальні був накритий стіл на двох. Віллі провів гостя далі, на дах, на велику, викладену плиткою терасу, що виходила у внутрішній двір, утворений стінами чотирьох сусідніх будинків. Античність тут ніщо не нагадувало – звичайна норвезька тераса. На грилі дотлівало якесь вугілля.

– Увечері в мансардах так задушливо, – вибачливим тоном сказав Барлі, пропонуючи Харрі пластиковий стілець рококо.

– Я помітив. – Харрі підійшов до краю майданчика і глянув униз, у двір.

Висоти він зазвичай не боявся, але після тривалих запоїв у нього навіть від скромних висот починала паморочитися голова. Харрі встиг розрізнити два старі велосипеди, біле простирадло, що розвівається на вітрі, й швидко відвів погляд.

Навпроти, через двір, на балконі з чорними залізними ґратами, за столом, заставленим темними пивними пляшками, сиділи двоє молодих чоловіків. Побачивши Харрі, вони вітально підняли келихи, він кивнув у відповідь і подумав: «Як дивно, що внизу вітер, а тут – немає».

– Келих червоного вина? – Барлі вже почав наливати собі з початої пляшки. Харрі помітив, що руки у нього тремтять. На пляшці красувався напис: «Domaine La Bastide Sy…» Назва мала бути довшою, але нервові пальці вже встигли відчухрати шматок етикетки.

Харрі сів:

– Спасибі, я не п’ю на роботі.

Барлі скривився і зі стуком поставив пляшку на стіл.

– Звичайно. Пробачте, я просто не в собі. Господи, та й мені зараз краще б не пити.

Він підніс склянку до губ і почав голосно ковтати, роняючи на сорочку краплі, які розповзалися по ній темними плямами.

Харрі подивився на годинник, даючи Барлі зрозуміти, що слід би поквапитися.

– Вона хотіла тільки дійти до магазину, купити картопляного салату для котлет. – Барлі насилу переводив подих. Усього дві години тому вона сиділа на вашому місці.

Харрі поправив сонячні окуляри.

– Ваша дружина відсутня всього дві години?! – зі здивуванням запитав він.

– Так-так, знаю, це не так довго, але вона збиралася дійти до магазину «Ківі» за рогом і тут же назад.

На балконі навпроти виблискувала чергова пляшка. Харрі провів рукою по лобі, подивився на мокрі пальці й замислився, об що витерти піт. Утім, варто було покласти руку на розжарений пластиковий підлокітник – волога вмить випарувалась.

– Ви дзвонили друзям і знайомим? Були в магазині, розмовляли з продавцем? Може, вона з кимось зустрілась і вирішила випити пива. Може…

– Ні, ні, ні! – Барлі простягнув перед собою руки з розчепіреними пальцями. – Вона не могла! Вона не з таких.

– Не з яких?

– Вона з тих… які повертаються.

– Ну…

– Спочатку я подзвонив їй на мобільний, але вона, звичайно, залишила його тут. Потім друзям, яких вона могла б зустріти. Потім у магазин, Головне управління поліції, в три поліцейські дільниці, Уллеволську лікарню і Державний госпіталь, обдзвонив усі відділення невідкладної допомоги. Нічого. Nothing. Rien.[9]

– Розумію, Барлі, ви нервуєтесь.

Барлі нахилився над столом і вимовив тремтячими, мокрими від вина губами:

– Я не нервуюсь. Я боюся до смерті. Хіба це можливо: вийти з будинку в самому купальнику і з п’ятдесятьма кронами, знаючи, що вдома смажаться котлети, і потім вирішити погуляти?

Харрі замислився. Він уже хотів було прийняти пропозицію Барлі щодо вина, але той устиг вилити залишки у свій келих. Саме час встати, подякувати за гостинність і піти, насамкінець попросивши Барлі передзвонити, якщо дружина не повернеться до ночі, заспокоївши розповідями про те, що такі випадки не рідкість, але, як правило, все закінчується благополучно. Однак щось йому заважало так учинити. Можливо, деталь про бікіні та п’ятдесят крон? Чи, можливо, те, що він весь день чогось чекав, і ось тепер випала можливість відстрочити самотній вечір в засміченій квартирі? Але швидше за все – неприкритий панічний страх Барлі. Раніше Харрі часто недооцінював інтуїцію, і свою, і чужу. І це завжди дорого йому обходилося.

– Мені треба зробити кілька дзвінків, – сказав він.

За чверть сьома в квартиру Віллі й Лісбет Барлі прийшла Беата Льонн, а ще через п’ятнадцять хвилин кінолог у супроводі німецької вівчарки. Він відрекомендував себе і свого пса – обох звали Іванами.

– Так вийшло випадково. Це не мій собака.

Харрі помітив, що Іван чекає від нього глузливого коментаря, але промовчав.

Поки Віллі Барлі шукав у спальні недавні фотографії Лісбет і одяг, по якому Іван-пес міг би взяти слід, Харрі швидко і тихо ділився думками з Беатою і кінологом:

– Значить, так. Вона може бути де завгодно. Можливо, вона його кинула, або відчула нездужання, або потайки пішла куди-небудь. Мільйон варіантів. Але її також могли кинути на заднє сидіння і зґвалтувати четверо підлітків, що спалахнули від вигляду жінки в купальнику. Мені не хочеться, щоб ви шукали її за якимось одним із цих варіантів. Просто шукайте.

Беата й Іван кивнули: їм було ясно.

– Скоро тут з’являться патрульні. Беато, прочеши з ними околиці, поговори з людьми. Особливо в магазині, куди вона збиралася. Потім переговори з тутешніми мешканцями. А я піду он до тих друзів на балконі навпроти.

– Думаєш, вони щось знають? – запитала Беата.

– У них чудовий огляд, а сидять вони, судячи з кількості порожніх пляшок, уже давненько. Лісбет, за словами чоловіка, весь день була вдома. Я хочу дізнатися, чи бачили вони її на терасі, а якщо бачили, то коли.

– А сенс? – запитав кінолог, смикаючи за повідець Івана.

– Бо якщо дама в бікіні не виходила на терасу з цієї лазні, то це дуже й дуже підозріло.

– Звичайно, – шепнула Беата. – Підозрюєш чоловіка?

– Чоловіка я підозрюю з принципу, – сказав Харрі.

– А сенс? – повторив Іван.

– Шукайте чоловіка. Завжди винен чоловік, – видав Харрі.

– Перший закон Холе, – пояснила Беата.

Кінолог Іван по черзі дивився то на Харрі, то на неї:

– А… хіба не він заявив про її зникнення?

– Він, – погодився Харрі, – але однаково шукайте чоловіка. Тому ви з Іваном починаєте працювати не на вулиці, а тут. Придумайте яке-небудь пояснення, але мені треба, щоб