Читати книгу - "Пентаграма"

– Увійдіть! – крикнув Мьоллер, діловито розглядаючи дванадцятисторінкову заяву від громадянина, який звинувачував ветеринарну клініку на Скіппергата в неправильному лікуванні, що спричинило смерть двох його чау-чау.

Двері відчинились, і Мьоллер рукою зобразив жест «ну проходьте, проходьте», продовжуючи вивчати сторінку, де детально описувався екстер’єр собак, їхні дивовижні таланти й перераховувалися нагороди з виставок.

– А, це ти! – підвів-таки погляд Мьоллер. – Я гадав, ми тебе звільнили.

– Гм… Моя відставка лежить непідписаною на столі у начальника кримінальної поліції, і поки вона там, нам доведеться іноді зустрічатися. Чи ви проти, шеф? – Харрі налив собі кави і з чашкою, обігнувши стіл Мьоллера, підійшов до вікна. – Але це не означає, що я займатимуся справою Камілли Луен.

Б’ярне Мьоллер обернувся і подивився на Харрі. Він і раніше не раз бачив, як Холе, який іще вчора лежав на смертному одрі, наступного дня заявлявся на роботу червонооким Лазарем. Але однаково – досі дивувався.

– Харрі, якщо ти гадаєш, що про відставку я пожартував, то помиляєшся. Цього разу я не попереджаю, а повідомляю: це остаточне рішення. Усі минулі рази, коли ти порушував інструкції та правила, я за тебе заступався, але зараз брати на себе відповідальність я вже не можу. – Б’ярне Мьоллер пошукав у очах Харрі хоч тінь благання і не знайшов. На щастя. – Ось так, Харрі. Все, кінець.

Той не відповів.

– До речі, поки не забув. Стандартна процедура: зайди та здай усі залізячки, що за тобою числяться, – попросив начальник.

Харрі кивнув. Мьоллер уважно вдивлявся в його обличчя, але так і не побачив того, що чекав. А намагався він розгледіти здивованого хлопчиська, якому щойно дали по потилиці. Мьоллер поторкав нижній ґудзик сорочки. Авжеж, розібратися в Харрі непросто.

– Якщо вважаєш, що з користю проведеш тут останні тижні, я не заперечую – приходь. Від посади тебе не усунули, зарплату за цей місяць однаково отримаєш. Та і що у тебе є, окрім роботи…

– Добре, – байдуже відповів Харрі й підвівся. – Піду подивлюся, чи на місці ще мій кабінет. Потрібна буде допомога – тільки скажіть, шефе.

Б’ярне Мьоллер натужно посміхнувся:

– Спасибі за турботу, Харрі.

– Наприклад, з цими вашими чау-чау, – запропонував Харрі, тихо зачиняючи за собою двері.

Харрі стояв, притулившись до одвірка, і дивився на робочий кабінет, який він ділив із слідчим Халворсеном. Його акуратно прибраний стіл – зараз Халворсен був у відпустці – стояв упритул до столу Харрі. Над сейфом висіла фотографія Елен Єльтен – іще відтоді, коли замість Халворсена тут була вона. Іншу стіну майже цілком закривала мапа Осло, де кнопками і написами було позначено, де в ніч убивства перебували Елен, Сверре Ульсен і Рой Квінсвік. Харрі підійшов до стіни, подивився на мапу, різким рухом зірвав її й поклав на полицю в сейф. Дістав із кишені піджака фляжку, зробив швидкий ковток і притулився лобом до прохолодної металевої поверхні.

Більше десяти років він пропрацював у цьому кабінеті. Номер шістсот п’ять – найменший кабінет у червоній зоні шостого поверху. Навіть коли було прийнято блискуче рішення зробити його інспектором, Харрі відмовився переїжджати. У шістсот п’ятому не було вікон, але саме звідси він сприймав світ. На цих десяти квадратних метрах він учився працювати, відзначав свої перемоги та переживав поразки, присвячуючи все своє життя вивченню людської натури. Він спробував згадати, чим іще він займався в останні десять років. Щось же мусило бути. Зазвичай люди працюють по вісім годин на добу, ну, не більше дванадцяти. Адже були й вихідні.

Харрі сів на своє розхитане крісло, воно радісно скрипнуло. Давненько він не сидів на нім!

За чверть шоста Б’ярне Мьоллер уже зазвичай був удома, з дружиною і дітьми. Але оскільки вони гостювали у бабусі, він вирішив ці тихі днинки присвятити розбору паперів, що скупчилися. Вбивство на Уллеволсвейєн дещо порушило його плани, але сьогодні він вирішив надолужити прогаяне.

Коли подзвонили з кол-центру, Мьоллер не без роздратування відповів, що дзвонять вони не за адресою, і зниклими займається не кримінальний відділ, а чергова частина.

– Вибачте, Мьоллере, у черговій частині нікого немає, всі у Грефсені, на пожежі. А заявник упевнений, що в цьому зникненні є щось кримінальне.

– У нас хто не роз’їхався по домівках, працює над убивством на Уллеволсвейєн. А значить… – Він осікся. – Хоча ні! Почекайте…

Розділ 9

Середа. Зникнення

Водій знехотя натиснув на гальмо, і машина зупинилася перед світлофором на площі Александра К’єлланда.

– Чи поїдемо з блималкою і верещалкою? – запитав він, обертаючись до заднього сидіння.

Харрі відчужено похитав головою, дивлячись на парк. Колись цей парк був простим газоном із двома лавками, на яких мешкали друзі «зеленого змія», що перекрикували шум руху піснями та лайкою. Але кілька років тому на площі імені письменника вирішили навести лад. За декілька мільйонів парк вичистили, додали зелених насаджень, поклали асфальт, влаштували доріжки для прогулянок і навіть обладнали симпатичний каскадний фонтан. Без сумніву, такий парк іще більше заохочував до пісень і лайки.

Машина повернула праворуч, до Саннергате, проїхала міст через Акерсельву і зупинилася біля будинку, вказаного Мьоллером.

Сказавши водієві, що назад він добереться сам, Харрі вийшов із машини і огледівся. Через дорогу стояла нова офісна будівля, поки що вона була порожня і, якщо вірити газетам, обіцяла бути порожньою ще довго. Її вікна відбивали табличку з потрібною Харрі адресою на білому, нещодавно відремонтованому будинку, спорудженому в стилі, що чимось нагадував функціоналізм. Фасад уже був щедро прикрашений графіті. На автобусній зупинці неподалік Харрі побачив темношкіру дівчину, вона стояла, схрестивши руки на грудях, жувала гумку і роздивлялася рекламний плакат «Дизеля» на іншій стороні вулиці.

Відшукавши потрібне ім’я біля верхнього дзвінка, Харрі відрекомендувався і пішов угору по сходах. Чоловік, який вийшов його зустрічати, мав дуже примітний вигляд: чорна борідка, буйна шевелюра, обличчя кольору червоного бургундського вина та відповідного кольору сорочка, яка доходила до сандаль на босих ногах.

– Добре, що ви так швидко приїхали, – сказав він, простягаючи Харрі своє лапище.

Тільки так це і можна було назвати: кисть Харрі потонула в долоні чоловіка, який відрекомендувався як Віллі Барлі.

У відповідь Харрі назвав своє ім’я і спробував висмикнути руку. Фізичних контактів із чоловіками він не полюбляв, а це рукостискання тягнуло на обійми. Але Віллі Барлі вчепився в нього, як у рятівну соломинку.

– Лісбет пропала, – мовив він голосом, що зривався, на подив високим.

– Нас повідомили, Барлі. Можна пройти?

– Ходімо.

Ідучи за ним, Харрі опинився в ще одній мансарді. Але якщо в маленькому житлі Камілли Луен панував