Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

Канал був переповнений трупами і нагадував юшку, в якій занадто багато м’яса. Трупи лежали один на одному, а одна голова,— сіра, як у тюленя, і безлика, як у каторжника, з бритим черепом,— стирчала над водою, наче бакен. Крові не було: її, мабуть, давно вже змило водою. Не уявляю, скільки їх там було. Певне, попали під перехресний вогонь, коли відступали; і кожний з нас на цьому березі, мабуть, подумав: «Те саме може статись і зі мною». Я теж одвернувся: мені не хотілося, щоб щось нагадувало про те, як мало ми значимо, як швидко, просто і непомітно приходить смерть. І хоч розумом я й бажав поринути в небуття, а все ж боявся смерті, як незаймана дівчина боїться першої ночі. Хотілось би, щоб смерть прийшла з належним попередженням, так, щоб я зміг підготуватися. До чого? Не знаю, до чого і як,— хіба що подивився б навколо себе на те незначне, з чим довелось би розлучитись.

Лейтенант сидів поруч з радистом, утупивши очі в землю. Почала тріщати рація, передаючи якісь накази, і, зітхнувши, наче його пробудили від сну, лейтенант устав. У всіх діях парашутистів була якась дивна товариськість, наче всі вони займалися справою, яку їм уже доводилось робити спільно безліч разів. Ніхто не чекав розпоряджень. Два солдати попрямували до дошки і спробували перейти по ній через канал, але, обтяжені зброєю, не змогли втримати рівноваги й мусили сісти верхи й посуватися так дюйм за дюймом уперед. Третій солдат знайшов плоскодонку, сховану в кущах, і підвів її до того місця, де стояв лейтенант. Шестеро з нас сіли в човен, і солдат погнав його до другого берега, але човен наскочив на мілину з трупів. Солдат запрацював жердиною, швидко занурюючи її в це людське місиво; один з трупів одірвався і поплив на спині поряд з човном, наче плавець, що стомився. Нарешті ми обминули перешкоду і, перебравшись на другий бік, вилізли з човна, не озираючись назад. Ніхто не стріляв; ми були живі, смерть відступила — може, до наступного каналу. Я почув, як хтось позад мене дуже серйозно сказав: «Gott sei dank»[34]. Майже всі, крім лейтенанта, були німці.

Неподалік видніли селянські будівлі; лейтенант перший увійшов на подвір’я, тримаючись поблизу стіни, а ми йшли слідом за ним на відстані шести футів один від одного. Потім солдати, знову без будь-якої команди, розсипалися по подвір’ю. Все живе покинуло його — навіть жодної курки не лишилося; проте на стінах цієї колишньої людської оселі висіли дві потворні олеографії Христа і богоматері з дитиною, що надавали руїнам європейського вигляду. Ці люди у щось вірили, і ти це розумів, навіть не поділяючи їхньої віри; вони були живими істотами, а не сірими знекровленими трупами.

Дуже часто війна полягала в тому, щоб сидіти, згорнувши руки, і на щось чекати. Коли не знаєш точно, скільки часу лишилося чекати, здається не вартим навіть думати про що-небудь. Виконуючи те, що вони так часто виконували до цього, вартові стали на варту. Все, що тепер ворухнеться попереду, буде ворогом. Лейтенант зробив позначку на карті і повідомив по радіо, де наша позиція. Настала полуднева тиша, навіть міномети замовкли, а з неба зникли літаки. Один із солдатів розважався, копирсаючи лозинкою у багні. Через якийсь час почало здаватися, що війна забула про нас. «Сподіваюся, Фуонг віднесла почистити мої костюми»,— подумав я. Холодний вітер ворушив солому на подвір’ї; другий солдат сором’язливо зайшов за сарай до вітру. Я намагався пригадати, чи заплатив британському консулові в Ханої за пляшку віскі, яку він відступив мені. Десь попереду пролунали два постріли, і я подумав: «Ось воно. Тепер почнеться». Я не потребував іншого попередження і з хвилюванням чекав, що переді мною відкриється вічність.

Але нічого не сталося. Ще раз я випередив події. Через кілька довгих хвилин повернувся один з вартових і про щось доповів лейтенантові. Я почув слова: «...deux civils»[35].

— Ходімо подивимось,— запропонував мені лейтенант, і слідом за вартовим ми почали повільно пробиратися зарослою болотистою стежкою між двома рисовими полями.

Ярдів за двадцять від ферми, у вузькій канаві, ми знайшли те, що шукали: жінку і маленького хлопчика. Обоє були мертві: на лобі у жінки виднівся маленький згусток крові, а дитина наче спала. Хлопчикові було років шість, і він лежав, підігнувши під себе маленькі кістляві коліна, наче зародок в материній утробі.

— Malchance[36],— сказав лейтенант.

Він нахилився і перевернув хлопчика догори обличчям.

У малого на шиї був образок, і я сказав собі: «І амулет не допомагає». Під трупом лежав обгризений шматок хліба. «Ненавиджу війну»,— подумав я.

— Намилувалися? — з люттю спитав лейтенант, наче я був винуватий у смерті цих людей; для солдата, мабуть, кожний цивільний є тією людиною, яка наймає його, щоб він убивав, включає в його заробіток плату за вбивство, а сама уникає відповідальності.

Ми повернулися на подвір’я і знову мовчки сіли на соломі, ховаючись од вітру, який, здавалося, мов звір, відчував наближення темряви. Той солдат, що копирсався в багні, пішов за сарай до вітру, а той, що вже ходив туди, став Собі копирсати лозинкою. Я подумав: «Очевидно, в таку ж хвилину затишшя, після того як були виставлені вартові, та жінка з дитиною вирішила, що небезпека минула, і вилізла з канави. Скільки ж часу були вони там? Хліб зовсім черствий. Вони, мабуть, жили в цьому будинку».

Знову затріщала рація. Лейтенант стомлено промовив:

— Село бомбитимуть. Патрулі на ніч знімають.

Ми підвелись і рушили тією ж дорогою назад, знову переправившись у човні серед трупів і поминувши один по одному церкву. Село було не так далеко, і все ж наша подорож, з єдиним результатом — убивством тих двох, — здалася нам надто довгою. В небі почулося гудіння літаків, і позад нас загриміли вибухи бомб.

Уже спустилася ніч, коли я дістався до офіцерських квартир, де мав переночувати. Термометр показував усього один градус вище нуля, і тепло було тільки в районі базару, що догоряв. Одну з стін будинку зруйнував снаряд, двері були вибиті, і брезент не захищав від протягів. Движок, що давав електрику, не працював, і нам